Коли смерть не забирає

• Та що ж це за?..

Лише в останню мить вона встигла схопитися за перила сходів. Впала на одне коліно, забилася трохи, але кров наче не йде. Ще чого бракувало – зі збитими колінцями дефілювати в її віці! На дворі святий травень, шовкові сукні вже вишикувались у шафі; тендітні босоніжки стояли у третій позиції і щоранку одна поперед одної пропонували власниці свої послуги. А тепер у неї буде величезний синець.

Вона підвелася, розтерла забиту ногу, вдихнула декілька разів, намагаючись одночасно втамувати біль, прикрість і роздратування.

• Добре хоч, що сьогодні обрала для кави не філіжанку, а новеньку термокружку, а то зараз ще й напилася б. цікаво, це треба вважати щасливим збігом, чи не дуже?

Поки її думки рухались звичними філософськими стежками між свободою волі та визначеністю долі,сама вона незчулася, як прийшла до місця призначення. Це було тільки її місце, так вона собі вирішила попри те, що з вечора повсякчас то тут, то там добрі люди залишали свій дуже помітний поліетиленовій слід.

Але вранці тут завжди було порожньо. Величезна зелена галявина з вербами обабіч берегів річки, яка саме тут звужувалась до 5-7 метрів. І стара колода, котра колись також була вербою. Сьогодні це лише горизонтальний пінь, який вчепився корінням у берег і уходив у воду метри на півтора на кшталт пірсу. Саме він уже другий рік слугував їй і столиком, і стільцем водночас.

У межах зору проходила міська дорога, але тут було досить тихо. І знаменитий на всю країну Монастир Босих Кармелітів був як на долоні. Острівець природи серед міста, який вранці належав лише їй. Виявляється, для багатьох міст України це розкіш. Навіть її улюблений Львів не міг похвалитись міською водоймою. А рідний Бердичів міг. Місто розділила на дві частини гарна мальовнича річка з огидною назвою Гнилоп’ять.

• От хто, скажіть на милість, вигадує ці назви? – думала вона, відкушуючи тістечко та запиваючи його кавою. Це був її ранковий моціон – сидіти на березі, дивитись на воду, пташок, пити каву і віддаватись роздумам про все на світі. Свого часу вона навіть закінчила той-таки філософський факультет. Проте виявилось, що для роздумів на березі це не було необхідно, а для пошуків роботи – навіть трохи химерно. «Вам не потрібен адміністратор салону з філософською освітою? Ні, непитуща. А чому запитуєте?».
• Чому не називати річки якось більш поетично? – продовжувала вона свої важливі міркування. – Мавка, Дріада, Мельпомена! Трояндовий Спів, Весняна Гармонія… То ж ні, маєте Гнилоп’ять, Гуйву, Бишкінь і Гнилу Гнізну . Послухаєш таке та й одразу хочеться жити!

А жити і справді хотілося. Дихати на повні груди, смакувати улюблені легумінки, вдихати аромат кави. Зустрічати сонце у позі лотоса, потім робити Су́рья-намаска́р, читати найкращі книжки, і щоб усе це не самій.

Розумні книги робили свою справу. Життя набувало барв, набирало обертів, вихору із подій та досягнень. Лише сенсу життя поки що не набрало. Як не банально, кохання досі не приходило у цю просвітлену голівку. І це біло досить несправедливо. Бо вона готувалась до нього заздалегідь, вивчала психологію стосунків, відвідувала семінари, тренінги і була впевнена, що тепер здатна ощасливити будь-якого чоловіка.

Так воно і було, бо знання ще нікому не завадили. От тільки стосунки побудувати – це одне, а зустріти справжнє кохання – зовсім інше.

• Воно прийде, коли не чекатимеш, - повторювала вона, як мантру.
• А як воно прийде,якщо ти постійно його чекаєш? – сама собі відповідала і ображалась на цю незговірливу співбесідницю.

Думки все ще роїлись в голові, та кава була випита, малесеньке тістечко з’їдене і душа забажала морозива. Вона подумала про одну-єдину статтю, яку мусить написати  до завтра (то справа на півгодини), і вирішила, що робота зачекає. Вона солодко потягнулася, помилувалася красою краєвидів, потім підвелася і поволі пішла в бік найближчого супермаркету. Думки її повністю перенеслись на вибір морозива.

Двадцять хвилин потому вона вже стояла з великим ріжком в руці і не зводила очей з червоного сигналу світлофора. Ніколи не порушувати правила було її правилом. Ріжок був ще досить твердим, отже часу вистачало, щоб добігти до свого секретного місця на березі і насолодитися смаколиком наодинці з природою.

Нарешті зелений! Вона впевнено зробила крок уперед, і тут сталось одразу декілька подій.

Перша: вона врізалась у скляну стіну, що якимось дивом опинилась на її шляху. У цьому не було жодних сумнівів, адже від удару з очей бризнули сльози, а носом пішла кров. Від цього несподіваного болю вона рефлекторно замружилась.

Друга: вона почула страшний виск гальмівних колодок, які, вочевидь, не справлялись зі своєю функцією.

Третя: відкривши очі, вона побачила таке, від чого морозиво вислизнуло з її пальців і покотилося своєю ріжковою траєкторією.

Пройшло не більше двох секунд, а світ вже став зовсім іншим. Машина, гальма якої так сильно різонули по вухах, вже майже спинилась. Її колеса огортав їдкий дим. А причина цього екстреного гальмування лежала далеко праворуч майже на тротуарі. На дорозі лишилась лише маленька кросівка, що злетіла з ноги від сили удару. Тіло маленького хлопчика (років п’яти) не було схоже на понівечену ляльку, як зазвичай говорять. Воно якось аж занадто швидко вимокло у темній червоній калюжі і злилося із нею. Стало схожим на брудну ганчірку, яку недолуга господиня лишила в осередку багнюки. Нічого гидкішого вона ще не бачила.

Жах, огида, паніка, туман в голові та власна кров, що продовжувала капати на її щасливу сукню. Крізь цей туман вона бачила, як жінка підбігла до дитини; вмить її руки стали такого ж кольору, як та калюжа. Але вона не трусила малого, відсмикнула руки так швидко, наче впеклася,впала і голосила так несамовито, як, мабуть, ніколи в житті. Заламувала руки, дивилась то на них, то на сина, і знову голосила. Збігались люди, утворився затор. Хто біг до машини, хто дзвонив у швидку. А дехто потайки фільмував подію на смартфони. Піднявся страшний галас навколо; життя а Качанівці забурлило, хоч приводом для цього стала смерть.