19 Вибір Еліани

Місто спало, але Еліана знала: тиша не завжди означає спокій. Іноді вона означає, що темрява затамувала подих перед тим, як назвати твоє ім’я.

Вона сиділа біля вікна, загорнута в стару хустку матері. На зап’ясті була синя стрічка від Матвія, трохи потерта, зав’язана криво й дуже міцно. На столі стояли три чашки: її, Матвія й Азраеля. Одна вже охолола. Одна була порожня. Третя стояла майже недоторкана — Азраель усе ще вчився пити чай так, щоб не дивитися на нього як на диво.

Матвій спав на ліжку, але неспокійно. Навіть уві сні він стискав мамине кільце й час від часу шепотів:

— Еліана Мор…

Ім’я щоразу відгукувалося в її грудях.

Теплом.

Болем.

Пам’яттю.

Але не повнотою.

Десь у глибині, там, де ім’я мало звучати без тріщини, лишалася порожня риска. Останній уламок, який досі тримав Безіменний.

Азраель стояв біля дверей. Не як вартовий, хоч, звісно, він був ним. Не як Смерть, що чекає поклику. А як той, хто боїться зробити крок ближче, бо знає: кожна близькість робить майбутню втрату глибшою.

Еліана відчувала його серце.

Темний ритм.

Сильний.

Знайомий.

Її найближчу мову.

Віддати цей зв’язок означало позбавити Безіменного ключа до неї. Повернути ім’я повністю. Закрити тріщину, через яку він шепотів у її сумніви.

Але це також означало втратити те, що народилося в театрі, коли Азраель віддав їй уламок себе, щоб її серце знову забилося.

Вона торкнулася грудей.

— Ти не спиш, — сказав Азраель.

Еліана ледь усміхнулася.

— Ти теж.

— Я не сплю.

— Ти вже раз заснув.

Він трохи нахилив голову.

— Матвій назвав це сном. Я не впевнений, що він має достатню кваліфікацію.

— Матвій має достатню кваліфікацію в усьому, що стосується нашого дому.

Азраель подивився на хлопчика.

— Це правда.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Еліана сказала те, що боялася сказати цілий вечір:

— Ти хочеш, щоб я віддала зв’язок.

Азраель не відповів одразу.

Це вже було відповіддю.

— Я хочу, щоб Безіменний не міг торкатися тебе, — сказав він нарешті.

— Це не те саме.

— Для мене дуже близько.

— А для мене ні.

Він підійшов до столу й сів навпроти неї. Уже майже нормально. Лише плечі залишалися надто напруженими.

— Еліано Мор, — тихо сказав він.

Ім’я прозвучало в кімнаті, мов маленьке світло.

Вона заплющила очі.

— Повториш так, навіть якщо зв’язку не буде?

— Так.

— Ти пам’ятатимеш мене?

— Так.

— А відчуватимеш?

Він мовчав.

Еліана відкрила очі.

— Ось.

Азраель опустив погляд на свої руки.

— Я не маю права просити тебе залишити небезпеку тільки тому, що мені боляче втрачати зв’язок.

— А я не маю права берегти наш зв’язок, якщо через нього Безіменний зможе нашкодити Матвію, тобі чи тим душам, які проходитимуть через Міст.

— Тоді ми обоє не маємо права ні на що.

— Можливо, це і є пастка.

Азраель підняв очі.

Еліана тихо продовжила:

— Нам дають вибір так, ніби існує лише два варіанти: або любов, або безпека. А якщо це неправда?

— Ти думаєш, є третій шлях?

— З нами завжди так.

Він майже усміхнувся.

— Ти починаєш звучати як Переписувач.

— Це образа?

— Ще не вирішив.

Матвій заворушився на ліжку.

— Не віддавай, — пробурмотів він крізь сон.

Еліана завмерла.

— Ти не спиш?

Хлопчик відкрив одне око.

— Сплю. Але все чую.

— Це так не працює.

— У нашому домі працює.

Він сів, загорнувшись у ковдру.

— Не віддавай зв’язок. Ти потім будеш сумна. Він теж. А коли ви обоє сумні, у кімнаті стає так холодно, що навіть чай ображається.

Азраель серйозно подивився на чашку.

— Чай може ображатися?

Матвій зітхнув.

— Це образно.

— Зрозумів.

Еліана не втрималася й тихо засміялася. Але сміх швидко згас.

— Матвію, якщо я не віддам зв’язок, Безіменний може знову прийти через мене.

— Він і так прийде, — сказав хлопчик. — Бо він поганий.

— Це не стратегічний аналіз.

— Зате правдивий.

Азраель несподівано сказав:

— У цьому він має рацію.

Еліана здивовано подивилася на нього.

Він продовжив:

— Безіменний не зупиниться, навіть якщо ти віддаси зв’язок. Він втратить один шлях, але знайде інший. До Матвія. До твого Мосту. До мого Серця. До твого страху. До чужого болю.

— Тоді чому ти хотів, щоб я віддала?

Азраель довго мовчав.

— Бо тоді я міг би сказати собі, що хоча б одна небезпека зникла. Навіть якщо це неправда.

Еліана відчула, як серце стиснулося від ніжності й суму.

— Страх хоче простих рішень.

— Так.

— А любов?

Він подивився на неї.

— Любов, здається, просить чесних.

Матвій поклав підборіддя на коліна.

— То чесно що?

Еліана подивилася на чорну пір’їну Переписувача, яка лежала на столі поруч із недопитим чаєм. На ній досі світилися слова:

Щоб повернути ім’я повністю, вона має віддати те, що більше не зможе назвати своїм.

— “Те, що більше не зможе назвати своїм”, — повторила Еліана.

Азраель напружився.

— Так.

— Ми подумали, що це зв’язок. Бо він мій і твій.

— Морана підтвердила.

— Морана сказала “так”, але, можливо, відповіла на наше припущення, а не на загадку.

Матвій широко розплющив очі.

— Ти думаєш, це щось інше?

Еліана взяла пір’їну.

Вона була холодна, але не зла.

— Безіменний тримає уламок мого імені. Не все ім’я. Не мене. Уламок. Чому він має силу? Бо я боюся, що без повного імені я неповна.

Азраель нахилився ближче.

— Ти хочеш віддати страх?

— Ні. Страх не віддають. Його визнають.

Вона стиснула пір’їну.

— Я маю віддати не зв’язок. Не любов. Не пам’ять. А право називати себе чиєюсь власністю — навіть своєю власною історією болю.