18 Смерть, яка захотіла бути людиною

Це було неможливо з багатьох причин.

По-перше, Смерть не спала.

По-друге, Смерть не прокидалася.

По-третє, ложка не мала бути подією, здатною змінити хід вічності.

Але все одно він розплющив очі.

Він сидів на підлозі біля ліжка Еліани, спиною до стіни. Уночі вона заснула, поклавши голову йому на плече, а Матвій заснув поперек ліжка, обіймаючи подушку й мамине кільце. Азраель мав лише сидіти й стежити, щоб жодна тінь Безіменного не проникла в кімнату.

Натомість у якийсь момент тиша стала м’якою.

Дихання Еліани — рівним.

Тепло кімнати — дивно заспокійливим.

І він провалився не в сон, а в щось дуже схоже на нього.

Тепер на кухні гриміла ложка.

Матвій стояв біля столу й розмішував цукор у трьох чашках чаю. Волосся стирчало в різні боки. Обличчя було серйозне, наче він виконував важливий ритуал.

— Ти прокинувся, — сказав хлопчик.

Азраель повільно подивився на Еліану.

Вона ще спала.

Її обличчя було блідим, але спокійним. Синя стрічка на зап’ясті трохи сповзла. Азраель обережно поправив її, намагаючись не розбудити.

— Я не прокидаюся, — сказав він тихо.

Матвій поставив ложку.

— Тільки що прокинувся.

— Це було інше.

— Як називається?

Азраель задумався.

— Коротке зникнення свідомості без переходу через Браму.

Матвій подивився на нього так, як дивляться на людину, що щойно сказала дурницю з дуже розумним виглядом.

— Це сон.

Азраель мовчав.

Хлопчик підсунув йому чашку.

— Пий. Ти вчора обпікся, тому сьогодні я подув.

Азраель узяв чашку.

Вона була тепла.

Не гаряча.

Турбота виявилася дуже конкретною річчю: хлопчик подув на чай для Смерті.

Це було настільки незбагненно, що Азраель довго дивився на пару над чашкою.

— Що? — запитав Матвій.

— Нічого.

— Коли дорослі кажуть “нічого”…

— Значить, щось страшне, — закінчив Азраель.

Матвій кивнув.

— Ти вчишся.

Азраель зробив ковток.

— Тепер не гаряче.

— Це добре.

— Так.

Матвій сів навпроти.

Деякий час вони мовчали.

Потім хлопчик запитав:

— Ти хочеш бути людиною?

Азраель не одразу зрозумів питання.

— Ні.

— А виглядаєш так, ніби хочеш.

— Я не можу бути людиною.

— Я не питав, чи можеш.

З кухні долинув легкий скрип. Еліана прокинулася, але не підвелася. Вона лежала тихо, слухаючи.

Азраель знав.

І все одно відповів чесно:

— Я не знаю, чого хочу.

Матвій знизав плечима.

— Це схоже на людину.

— Люди не знають, чого хочуть?

— Постійно. Еліана, наприклад, каже, що хоче спокою, а потім іде сперечатися з Вічними.

Еліана з ліжка сонно промовила:

— Я все чую.

Матвій навіть не здригнувся.

— Я знаю.

Азраель повернувся до неї.

— Тобі треба ще спати.

— Не починай ранок із наказів.

— Це був не наказ.

— Звучало як наказ.

Матвій сьорбнув чай.

— Він тренується бути людиною. У нього погано виходить, але вже краще, ніж учора.

Еліана сіла, усміхаючись крізь сонну втому.

— Це великий прогрес.

Азраель дивився на них обох.

У цій кімнаті все було дивне.

Чай.

Сміх.

Розмова про те, чи може Смерть бути людиною, наче йшлося про те, чи любить він мед у чаї.

Йому стало страшно.

Не так, як перед чорною Брамою. Там страх був гострий, зрозумілий. А тут — тихий. Він осідав у грудях і шепотів: ти можеш звикнути.

А звикнути означало одного дня втратити.

Еліана помітила зміну в його обличчі.

— Що?

— Я не хочу бути людиною, — сказав Азраель.

Матвій насупився.

— Чому?

— Бо люди дуже вразливі.

Еліана підійшла ближче, загорнувшись у стару хустку.

— Так.

— Вони прив’язуються до речей, які зникають.

— Так.

— Вони люблять тих, кого можуть втратити.

— Так.

— Вони живуть, знаючи, що кінець неминучий.

— Так.

— Це жорстоко.

Еліана взяла чашку з його рук і поставила на стіл.

— Це правда.

— І все одно вони хочуть жити.

— Бо між початком і кінцем є багато речей, які варті страху.

Азраель подивився на неї.

— Ти справді так думаєш?

— Я не завжди так думала. Раніше мені здавалося, що життя — це просто довге очікування, коли біль закінчиться. А тепер… — вона глянула на Матвія, на чашки, на ранкове світло. — Тепер я думаю, що життя — це не відсутність кінця. Це присутність митей.

Матвій підняв чашку.

— І сніданку.

— І сніданку, — погодилася Еліана.

Азраель тихо повторив:

— Присутність митей.

Він запам’ятав це так само, як учора запам’ятав синю стрічку.

До полудня місто почало говорити про Еліану голосніше.

Вона вийшла з дому разом із Матвієм та Азраелем, якого люди досі не бачили, але вже чомусь не відступали від його холоду так сильно. Можливо, тому що він учився не нести навколо себе могильну тишу. Можливо, тому що Еліана тримала його за руку.

А можливо, місто просто звикало до дива.

Біля пекарні стара жінка перехрестилася.

— Це вона. Еліана Мор.

Ім’я прозвучало майже впевнено.

Еліана відчула тепло.

Матвій одразу підняв підборіддя.

— Так.

На площі коваль, який повернувся з межі в ту першу страшну ніч, зупинився біля своєї майстерні. Він дивився на Еліану довго, потім підійшов.

— Мені казали, ти маєш стосунок до того, що сталося.

Матвій одразу став перед сестрою.

— Вона не винна.

Коваль опустив очі на хлопчика.

— Я не сказав, що винна.

Азраель непомітно став поруч. Його тінь лягла на каміння площі, хоча сонце світило з іншого боку.

Еліана торкнулася плеча Матвія.

— Усе добре.

Коваль зняв шапку.

— Я хотів сказати дякую.

Вона здивувалася.

— За що?

— Я не мав повернутися. Це я зрозумів. Там, біля річки, я вже чув голос. А потім мене кинуло назад, і було страшно. Дуже. Але за ці дні я встиг побачити сина. Він учора зробив перший крок.