16 Коли любов стає прокляттям

Час раптом став ворогом.

Кожна хвилина мала вагу. Кожен удар серця нагадував: до вечора вона мусить довести Вічним, що її новий дар — не помилка, не примха, не тріщина в законі, а потрібний світу міст.

Міст Останніх Слів.

Назва звучала красиво.

А насправді означала, що вона має знайти душу, яка помирає з невимовленим словом, і допомогти їй піти так, щоб Рада Вічних не змогла стерти новий закон.

Еліана стояла в саду біля старої церкви, де лілії ще тремтіли після появи чорної книги. Священник, через якого говорила Рада, впав на лавку й тепер сидів блідий, нічого не пам’ятаючи.

Матвій стояв поруч із сестрою й не відпускав її руки.

— А як ми знайдемо таку душу? — запитав він.

Азраель подивився на місто.

Його обличчя стало далеким, уважним. Еліана відчула, як його свідомість торкається невидимих ниток смертей. Десь хтось доживав останній день. Десь серце билося востаннє. Десь хвороба, старість, ніж, отрута, нещасний випадок уже підходили до дверей.

Еліана здригнулася.

Вона теж почула ці нитки.

Не так ясно, як Азраель, але достатньо, щоб у грудях стало тісно.

— Їх багато, — прошепотіла вона.

— Завжди багато, — відповів він.

— Як ти обираєш, до кого йти першим?

— Я не обираю. Мене кличе час.

Морана стояла біля лілій, торкаючись чорної книги, яку залишив священник. На її обкладинці пульсували знаки Ради.

— Сьогодні час не допоможе, — сказала вона. — Вам потрібна не просто смерть. Вам потрібна смерть із незавершеним словом, яке може змінити не життя, а перехід.

Матвій насупився.

— А простіше можна?

Морана подивилася на нього.

— Вам треба знайти людину, яка не може піти, бо любов тримає її болем.

Матвій ще більше насупився.

— Це не простіше.

Северин з’явився на мурі саду, сидячи так легко, ніби завжди там був. Його темно-червона мантія звисала вниз, а в руці він тримав яблуко, хоча Еліана не хотіла знати, звідки мертвий король узяв яблуко.

— Я можу запропонувати варіант, — сказав він.

Азраель навіть не обернувся.

— Ні.

— Ти ще не почув.

— Саме тому відповідь поки м’яка.

Северин зістрибнув із муру.

— На краю міста є будинок старої графині Велії. Вона помирає вже третій день, але душа не виходить. Лікарі кажуть — диво. Слуги кажуть — прокляття. Я кажу — чудова можливість.

Еліана насторожилася.

— Звідки ти знаєш?

Северин усміхнувся.

— Мертві королі мають багато знайомих серед старих родів. Особливо серед тих, хто все життя думав, що титул допоможе домовитися зі смертю.

Азраель нарешті повернувся.

— Велія не кличе мене.

— Бо не хоче, щоб ти прийшов, — відповів Северин. — Вона тримається не за життя. Вона тримається за лист, який не наважилася прочитати п’ятдесят років тому.

Морана підняла голову.

— Це може бути той випадок.

Еліана відчула, як у грудях тонко відгукнувся Міст.

Десь далеко, за будинками й вулицями, була душа, яка стояла біля дверей і не могла переступити поріг.

— Вона чекає останнього слова, — сказала Еліана.

Азраель уважно подивився на неї.

— Ти її відчуваєш?

— Так. Наче… зачинена кімната. І хтось плаче за дверима, але не відчиняє.

Матвій стиснув її руку.

— Тобі боляче?

— Трохи.

— Тоді я піду з тобою.

— Матвію…

— Ні. Я не буду лізти до мертвих королів, не буду торкатися Брами, не буду сперечатися з Безіменним. Я просто буду поруч і пам’ятатиму твоє ім’я.

Еліана подивилася на Морану.

Та після короткої паузи кивнула.

— Хлопчик-якір може бути корисним. Але він не має входити в саму мить переходу.

— Я не якір, — пробурмотів Матвій. — Я брат.

Еліана обійняла його за плечі.

— Найважливіший брат.

— І єдиний.

— Це допомагає тримати перше місце.

Матвій ледь усміхнувся.

Азраель простягнув руку.

— Тоді йдемо.

Северин підняв яблуко.

— А я?

Азраель сказав:

— Ти залишишся.

— Прикро.

— Ще слово — і повернешся на Бал без язика.

Северин подивився на Еліану.

— Він завжди такий ревнивий до процесу порятунку?

— Здебільшого.

— Це чарівно.

Азраель зробив крок до нього.

Северин одразу підняв руки.

— Я залишаюся. Але якщо графиня почне кидатися фамільними прокляттями, не кажіть, що я не попереджав.

Будинок графині Велії стояв на пагорбі, відгороджений від міста високим парканом і старими кипарисами.

Колись він, мабуть, був прекрасним. Білі колони, широкі сходи, балкони з кам’яними трояндами. Тепер усе виглядало втомленим. Фарба облупилася. Вікна були затемнені. Сад заріс так густо, що доріжки майже зникли.

Біля воріт стояла служниця.

Вона була молода, з почервонілими очима, ніби не спала кілька ночей. Побачивши Еліану, вона спершу насупилася.

— Вам кого?

Еліана не знала, що відповісти.

“Ми прийшли допомогти вашій господині померти” звучало не найкраще.

Азраель стояв поруч невидимий для служниці. Матвій тримався позаду, міцно стискаючи мамине кільце. Морана зникла, але Еліана відчувала її присутність десь біля межі.

— Ми чули, що графиня хвора, — сказала Еліана.

Служниця підозріло глянула на неї.

— Тут багато хто це чув. Але пані не приймає відвідувачів.

З будинку раптом долинув крик.

Не голосний.

Старий.

Зламаний.

— Лист! — кричала жінка всередині. — Де лист?

Служниця здригнулася.

Еліана зробила крок ближче.

— Ми можемо допомогти.

— Ви лікарка?

— Ні.

— Родичка?

— Ні.

— Тоді хто?

Еліана відчула, як це питання торкається її імені.

Хто вона?

Не жертва.

Не просто сестра.

Не тільки кохана Смерті.

Вона вдихнула.

— Я Еліана Мор. Я допомагаю тим, хто не встиг сказати останні слова.

Служниця зблідла.