14 Той, хто пише долі

Еліана помітила її першою.

Спершу подумала, що це пір’їна Азраеля — така сама, як та, що колись привела її до старого театру. Але щось було не так. Вона не світилася срібними лініями, не пульсувала його холодною силою, не відгукувалася на темний ритм у її грудях.

Вона була тихішою.

Старішою.

Наче впала з крила істоти, яка літала ще до того, як з’явилися слова “життя” і “смерть”.

На її поверхні повільно проступали літери:

Той, хто пише долі, чекає останнього вибору.

Еліана прочитала напис уголос.

Азраель миттєво підвів голову. Ще секунду тому він сидів біля неї біля ліжка, нерухомий і втомлений, майже спокійний. Тепер у його очах знову з’явилася тінь небезпеки.

— Не торкайся.

Еліана зупинила руку в повітрі.

— Чому?

— Бо це не моя пір’їна.

Матвій заворушився на ліжку, сонно розплющив очі.

— Що сталося?

Еліана одразу пом’якшила голос.

— Нічого. Спи.

— Коли дорослі кажуть “нічого”, значить, знову щось страшне.

Азраель подивився на нього.

— Це не завжди правда.

Матвій сів, скуйовджений, блідий, але впертий.

— У цій кімнаті — завжди.

Еліана не змогла заперечити.

Вона обережно піднялася. Тіло досі боліло після Гробниці Першої Смерті, але цей біль уже не був схожий на хворобу. Старий біль тягнув її вниз, до ліжка й тихого згасання. Новий біль був іншим — ніби всередині неї натягнули струни між двома світами, і кожен подих змушував їх звучати.

Вона підійшла до пір’їни ближче, не торкаючись.

— Якщо це не твоє, то чиє?

Азраель мовчав.

Морана проявилася біля вікна, наче чекала на це питання.

Матвій здригнувся.

— Можна хоч раз хтось буде заходити через двері?

Морана глянула на нього.

— Двері — людська умовність.

— Дуже зручна умовність, — пробурмотів хлопчик.

Еліана обернулася до Морани.

— Ви знаєте, що це?

— Так.

— І?

Морана перевела сліпий погляд на чорну пір’їну.

— Це поклик Переписувача.

Еліана відчула, як серце в грудях ударило сильніше.

— Ми вже були в нього. Він переписав мою долю.

— Він змінив запис, — сказала Морана. — Але доля — не один рядок у книзі. Це тканина. Ви порвали її, зашили, перев’язали серцем Смерті, ім’ям, пам’яттю і вибором. Тепер той, хто пише долі, хоче побачити, що з цього вийшло.

Азраель холодно сказав:

— Ні.

Еліана подивилася на нього.

— Ти навіть не знаєш, що він хоче.

— Я знаю достатньо. Коли ті, хто пише, кличуть своїх персонажів, це рідко закінчується добре.

Матвій насупився.

— Ми не персонажі.

Морана відповіла:

— Для нього — усі персонажі.

Еліана відчула неприємний холод.

— Він може все змінити назад?

— Може спробувати.

— А моє ім’я?

— Частково повернене завдяки пам’яті. Частково досі в Безіменного. Частково тепер записане в Серці Смерті. Твоє ім’я стало вузлом, Еліано Мор. Таких вузлів доля не любить.

Ім’я відгукнулося в Еліані теплом і болем водночас.

Матвій тихо повторив:

— Еліана Мор.

Воно стало міцнішим.

Азраель глянув на хлопчика з подякою, яку не вмів висловити словами.

Еліана помітила.

І саме ця маленька мить — Смерть, яка мовчки дякує дитині за її ім’я, — зробила її рішення ясним.

— Я піду, — сказала вона.

— Ні, — одночасно відповіли Азраель і Матвій.

Вона зітхнула.

— Ви дуже схожі, коли хвилюєтеся.

Матвій обурився:

— Я не схожий на нього.

Азраель так само сухо сказав:

— Я теж не впевнений, що це точне порівняння.

— Обоє стоїте з таким виглядом, ніби я зараз сама відкрию двері в катастрофу.

— Бо ти часто це робиш, — сказав Матвій.

Еліана хотіла відповісти, але не знайшла чим.

Азраель підійшов ближче.

— Ти щойно повернулася з Гробниці. Твоє серце ледве витримує перші смерті. Безіменний досі має частину твого імені. Рада мовчить, а це гірше, ніж коли вона судить. Ти не можеш іти до Переписувача зараз.

— А коли? Коли він вирішить прийти сам?

Морана тихо сказала:

— Вона має рацію.

Азраель різко обернувся.

— Ти допомагаєш?

— Я не допомагаю. Я оцінюю ризики. Якщо поклик проігнорувати, Переписувач може вважати, що ви відмовляєтеся від останнього вибору.

— І що буде? — запитала Еліана.

— Доля зробить вибір замість вас.

У кімнаті запала тиша.

Матвій сповз із ліжка й підійшов до сестри.

— Я піду з тобою.

— Ні.

— Ти завжди кажеш ні.

— Бо ти дитина.

— Я вже бачив Бал мертвих королів, Безіменного, Морану і Смерть у нашій кімнаті. Я не почуваюся дитиною.

Це було сказано сердито.

Але в його голосі була втома, яка не мала належати хлопчику.

Еліана присіла перед ним.

— Саме тому я хочу, щоб хоча б частина твого дитинства залишилася живою.

— Воно вже не буде таким, як раніше.

— Знаю.

— Тоді не лишай мене заради того, чого вже немає.

Слова Матвія вдарили прямо в серце.

Еліана обійняла його, але він цього разу не розплакався. Просто стояв, міцно тримаючись за неї.

Азраель тихо сказав:

— Він може йти до межі, але не далі.

Еліана підняла очі.

— Ти серйозно?

— Якщо ми залишимо його тут, Безіменний може використати його знову. Якщо візьмемо — принаймні бачитимемо загрозу.

Морана кивнула.

— Я відкрию захисне коло на порозі Переписувача. Хлопчик чекатиме там.

Матвій насупився.

— Чому всі говорять про мене, ніби я стілець?

Еліана слабко усміхнулася.

— Бо стілець сперечався б менше.

— Неправда.

Азраель подивився на нього.

— У цьому домі — можливо, правда.

Морана підняла руку до пір’їни.

— Щоб відповісти на поклик, треба вимовити своє ім’я й торкнутися пера.

Еліана напружилася.

— Моє ім’я ще нестабільне.

— Саме тому Переписувач кличе тебе, а не когось іншого.