13 Еліана між двома світами

Тільки дах старого будинку залишався освітлений тонким срібним колом Морани. У його центрі сидів Матвій, притискаючи до грудей мамине кільце, а поруч стояв король Северин із мечем із темного скла в руці.

Хлопчик першим побачив їх.

— Еліано!

Він кинувся до сестри ще до того, як Азраель устиг поставити її на ноги.

Еліана засміялася крізь втому й опустилася навколішки, приймаючи брата в обійми. Матвій притиснувся до неї так міцно, ніби хотів переконатися, що вона справжня.

— Ти повернулася, — прошепотів він.

— Я ж казала.

— Ти завжди так кажеш.

— І знову повернулася.

Матвій відсторонився й уважно подивився їй в очі.

— Ти інша.

Еліана завмерла.

— Страшна?

— Ні.

Він насупився, намагаючись підібрати слово.

— Наче ти стоїш тут, але частина тебе десь далеко. Біля дверей.

Еліана повільно вдихнула.

Він мав рацію.

Після Гробниці Першої Смерті вона вже не була тільки живою дівчиною з маленької кімнати, хворим серцем і братом, заради якого готова сперечатися з усіма силами світу.

Тепер у ній була Брама.

Не повністю. Не так, як в Азраелі. Але достатньо, щоб чути тихий рух душ, наче далеку ріку під землею. Достатньо, щоб відчувати, коли десь хтось робить останній подих. Достатньо, щоб кожна тінь у місті мала для неї глибину.

Вона була тут.

І водночас — на межі.

— Я все ще я, — сказала вона братові.

Матвій стиснув мамине кільце.

— Еліана Мор?

Ім’я торкнулося її серця теплою хвилею.

Воно вже не різало так сильно, як на Балу, але все ще було неповним. Ніби мелодія, у якій бракує однієї ноти.

— Так, — прошепотіла вона. — Еліана Мор.

Азраель стояв позаду мовчки. Після повернення Серця Смерті він здавався інакшим. Його темрява більше не розпадалася, не тріскалася, не боролася з ним. Вона була спокійною, глибокою, наче нічне море.

Але Еліана відчувала через їхній зв’язок: усередині нього щось змінилося.

Серце Смерті прийняло її відлуння.

Тепер, коли він чув останні подихи світу, у цій тиші було її тепло.

І це лякало його майже так само сильно, як рятувало.

Северин сховав меч і з удаваною образою сказав:

— Я, між іншим, теж радий, що ви вижили. Хоча мене ніхто не обіймає.

Матвій обернувся до нього.

— Ти мертвий король. Тобі не обов’язково.

— Я був мертвим королем багато років, але ще ніколи це не звучало так прикро.

Еліана ледь усміхнулася.

— Дякую, Северине. Ти захистив його.

Король поклав руку на груди й нахилив голову.

— Я лише стояв поруч із мечем і дуже переконливим виглядом.

Матвій серйозно додав:

— І ще розповідав погані історії про війни.

— Погані? Це були історично важливі історії.

— Там усі померли.

— Саме тому вони історично важливі.

Азраель сухо сказав:

— Досить лякати дитину своїми поразками.

Северин повернувся до нього.

— Я розповідав про перемоги.

— Ти був мертвим королем на Балу. Отже, усі твої перемоги закінчилися однаково.

Матвій тихо пирснув від сміху.

Северин приклав руку до серця.

— Смерть жартує. Я справді дожив до кінця світу.

Еліана подивилася на Азраеля.

На його губах була ледь помітна усмішка.

Така маленька, що її міг би не побачити ніхто.

Але Еліана побачила.

І раптом їй захотілося жити ще сильніше.

Не просто вижити до наступного суду, наступної угоди, наступного полювання. А прокинутися вранці. Пити чай. Сваритися з Матвієм через розкидані речі. Дивитися, як Азраель учиться говорити звичайні людські речі. Сміятися з того, що Смерть не вміє втішати, але намагається.

Та щойно вона подумала про це, у грудях ударив чужий подих.

Старий чоловік десь далеко помирав.

Вона побачила дерев’яну стелю, руку з синіми венами, доньку біля ліжка. Почула шепіт: “Не плач”. Відчула страх, а потім полегшення.

Азраель теж це почув.

Його очі змінилися.

Смерть кликали.

Еліана похитнулася.

— Що з тобою? — Матвій схопив її за руку.

Азраель уже був поруч.

— Перша смерть після Гробниці.

Еліана притиснула руку до грудей.

— Я бачила його.

Морана, яка досі стояла біля краю даху, тихо сказала:

— Тепер бачитимеш багатьох.

Матвій злякано подивився на неї.

— Їй боляче?

— Так, — відповіла Еліана раніше, ніж Азраель устиг її зупинити. — Але я витримаю.

— Ти завжди кажеш “витримаю”, коли тобі дуже погано.

Еліана заплющила очі.

Дитина бачила її краще, ніж вона хотіла.

Азраель опустився перед нею.

— Я маю йти.

Вона відкрила очі.

— Я знаю.

— Ти не мусиш іти зі мною.

— А якщо смерть пройде крізь мене?

— Пройде.

— Тоді я не хочу бути сама, коли це станеться.

Він подивився на Матвія.

Хлопчик одразу зрозумів.

— Ні. Вона тільки повернулася.

Еліана погладила його по волоссю.

— Я не зникну. Я просто… маю зрозуміти, що зі мною сталося.

— Ти можеш зрозуміти це завтра?

Морана відповіла:

— Смерть не чекає до завтра.

Матвій кинув на неї злий погляд.

— Ти дуже погано втішаєш.

Северин підняв палець.

— До речі, це вже третя особа за ніч, якій це сказали. Можливо, вічним силам варто пройти навчання з людської розмови.

Морана повільно повернула до нього голову.

— Мертвий королю, твої жарти звучать сміливо для того, хто досі не перейшов Браму.

Северин замовк.

— Прекрасна думка, — пробурмотів він. — Не жартуємо з давніми силами. Записав.

Еліана взяла Матвія за обидві руки.

— Северин проведе тебе додому.

— Я не хочу з ним.

— Я образився вдруге, — сказав Северин.

— Він проведе тебе й залишиться біля дверей, поки ми не повернемося.

Матвій стиснув губи.

— А якщо ти знову не повернешся швидко?

— Тоді ти повторюватимеш моє ім’я.

— Еліана Мор.