12 Серце Смерті

Вона не світила, але всі тіні тягнулися до неї. Дахи будинків стали гострішими, вікна — темнішими, а ніч навколо ніби втратила глибину. Люди внизу не бачили зірки, та все одно відчували її присутність: хтось раптом зачинив віконниці, хтось прокинувся від кошмару, хтось перехрестився, не розуміючи чому.

Еліана стояла на даху, тримаючи Матвія за руку, і дивилася на Морану.

— Що означає “керувати смертю”? — запитала вона.

Морана не відповіла одразу.

Її сліпі очі були звернені до чорної зірки. Уперше Еліана бачила в ній не тільки суворість. У Морані було щось схоже на страх, але дуже старий, захований глибоко під законами й холодом.

— Смерть не завжди була Азраелем, — сказала вона.

Матвій міцніше стиснув руку сестри.

Азраель стояв нерухомо. Його обличчя стало таким блідим, що здавалося, він сам перетворюється на тінь.

— Морано, — тихо сказав він. — Не треба.

Вона повернулася до нього.

— Треба. Вона вже носить частину твого серця. Хлопчик бачить межу. Безіменний має уламок її імені. Тепер таємниці небезпечніші за правду.

Еліана глянула на Азраеля.

— Яку правду?

Він мовчав.

І від цього мовчання їй стало холодно.

Морана повільно підняла руку. У повітрі між ними з’явилося видіння — не таке різке, як раніше, а м’яке, наче сторінка старої книги, яку розгорнули під місячним світлом.

Еліана побачила світ без Азраеля.

Давній світ.

Люди помирали, але їхні душі не знали, куди йти. Вони блукали полями, лісами, будинками. Вони чіплялися за живих, шепотіли їм у сни, кричали в тиші, просили дороги. Деякі ставали злими не тому, що були злими за життя, а тому що заблукали після нього.

Потім видіння змінилося.

У темряві стояв юнак.

Не Азраель.

Схожий на нього, але інший. Очі в нього були золоті, волосся — чорне, а на грудях світилася порожнина, у якій замість серця горів маленький темний вогонь.

— Перший провідник, — сказала Морана. — Його звали Каїнор.

Азраель опустив очі.

— Він був Смертю до мене.

Еліана відчула, як її серце завмерло.

— Що з ним сталося?

Видіння потемніло.

Каїнор стояв перед жінкою. Вона була смертною — рудоволоса, в білій сукні, з руками, забрудненими землею. Вона плакала, але не від страху. Вона тримала його обличчя в долонях так, як Еліана колись тримала обличчя Азраеля.

— Він теж закохався у свою жертву, — прошепотіла Еліана.

Морана кивнула.

— Так.

Азраель різко відвернувся.

Матвій прошепотів:

— Тобто це вже було?

— Було, — сказала Морана. — І закінчилося війною між живими й мертвими.

Видіння стало страшнішим.

Каїнор відмовився забрати жінку. Душі почали застрягати між світами. Потім він спробував обдурити закон. Віддав їй не уламок серця, як Азраель тобі, Еліано. Він віддав усе Серце Смерті.

— Що це? — запитала Еліана.

Морана глянула на Азраеля.

— Джерело влади провідника. Не людське серце. Не почуття. Не плоть. Серце Смерті — це камінь межі, темний осередок, через який смерть чує всі останні подихи й відкриває Браму.

Еліана торкнулася своїх грудей.

Там билося її серце.

І темний ритм Азраеля.

— Ти віддав мені частину цього?

Азраель нарешті подивився на неї.

— Ні. Я віддав тобі те, що народилося в мені після зустрічі з тобою. Не Серце Смерті. Щось… людяніше.

— Але воно пов’язане з ним?

— Так.

Морана продовжила:

— Коли Каїнор віддав Серце Смерті смертній, він перестав бути провідником. Душі залишилися без дороги. Мертві почали повертатися. Живі перестали народжуватися вчасно. Межа тріснула. А його кохана…

Видіння показало жінку.

Вона стояла серед поля чорних квітів. У її грудях горіло Серце Смерті. Вона була жива, але її очі вже не були людськими. Душі тягнулися до неї, благали, кричали, входили в її тіло й виходили розірваними тінями.

— Вона не витримала, — тихо сказала Морана. — Жодна смертна душа не могла носити все Серце Смерті.

— Що сталося з нею? — запитав Матвій.

Морана відповіла м’якіше, ніж раніше:

— Вона стала першою Безоднею.

Матвій сховався за Еліану.

— Це погано?

Азраель сказав:

— Дуже.

Видіння змінилося востаннє.

Каїнор стояв на колінах перед жінкою, яку любив. Вона вже не впізнавала його. З її вуст виходили голоси тисяч мертвих. Навколо падали міста. Люди молилися не про життя, а про можливість померти.

Тоді з’явилися Вічні.

І Морана.

Вони вирвали Серце Смерті з грудей жінки й замкнули його далеко за межею. Каїнор зник. Жінка розсипалася на темні іскри. А з уламка тиші, що лишився після Каїнора, народився новий провідник.

Азраель.

Видіння згасло.

На даху знову була ніч.

Еліана дивилася на Азраеля й не могла говорити.

Тепер вона розуміла.

Чому Морана так боялася їхнього зв’язку.

Чому Рада хотіла їх розділити.

Чому Азраель так страшився власної любові.

Він не просто боявся втратити Еліану.

Він боявся повторити стару катастрофу.

— Ти знав? — тихо запитала вона.

Азраель довго мовчав.

— Частково.

— Що означає “частково”?

— Мені не дали всіх спогадів Каїнора. Лише попередження. Не любити. Не вагатися. Не віддавати серце. Не дивитися на смертних довше, ніж потрібно.

Еліана відчула біль у його словах.

— І все одно ти подивився.

Він сумно всміхнувся.

— Ти сперечалася зі мною навіть помираючи. Це було важко ігнорувати.

Матвій тихо сказав:

— То ти можеш стати поганим, як той перший?

Азраель опустився перед ним на коліно.

— Можу стати небезпечним, якщо втрачу те, що тримає мене собою.

— Що саме?

Азраель подивився на Еліану.

— Вибір.

Морана зробила крок ближче.

— Безіменний це знає. Частина імені Еліани дала йому шлях до старої печаті. Чорна зірка — знак, що замок на Серці Смерті прокинувся. Якщо він знайде Серце першим, то зможе наказувати Брамі. Вирішувати, хто помре, хто залишиться, хто буде забутий між світами.