11 Бал мертвих королів

Вона була тонкою, як павутиння, і водночас тримала їх над бездонною темрявою. Унизу не було ні землі, ні води, ні неба — лише порожнеча, у якій час від часу спалахували сині вогники. Вони нагадували очі тих, хто давно забув, як бути живим.

Еліана йшла повільно.

Кожен крок віддавався болем у грудях, але вона не зупинялася. У руці вона стискала білу нитку із вузлом — єдине запрошення, єдиний слід Матвія, єдину надію.

Азраель ішов поруч.

Його плащ розвівався без вітру, а темрява навколо ніби схилялася перед ним. Але Еліана відчувала через їхній зв’язок: він був насторожений. Не наляканий, ні. Смерть важко налякати. Але Бал мертвих королів був місцем, де навіть Азраель не мав повної влади.

— Ти вже бував там? — запитала Еліана.

— Так.

— І що там?

— Ті, хто за життя наказували іншим помирати.

Вона ковтнула.

— Королі?

— Королі. Імператори. Князі. Ті, хто будував трони з чужих кісток і все одно просив у кінці ще один день.

Попереду палац ставав ближчим.

Він висів у темряві, наче вирізаний із місячного кістяка. Вежі були тонкими й гострими. Стіни — блідими, напівпрозорими, ніби складеними з черепашок, попелу та старих корон. У вікнах горіли сині вогні, а над дахами кружляли чорні птахи з коронами замість очей.

Зсередини долинала музика.

Вальс.

Повільний, прекрасний і такий холодний, що від нього хотілося плакати.

— Чому вони забрали Матвія? — тихо сказала Еліана. — Він же дитина.

— Саме тому.

Вона глянула на Азраеля.

— Що це означає?

— Мертві королі не мають майбутнього. Вони люблять тримати біля себе тих, у кого воно ще є.

Еліана відчула лють.

Гарячу, живу, сильнішу за страх.

— Я заберу його.

— Так, — сказав Азраель. — Але на Балу не можна просто взяти те, що шукаєш.

— Чому?

— Там усе купують. Продають. Вимінюють. Навіть спогади. Навіть імена.

Еліана здригнулася.

— У мене вже забрали ім’я.

— Саме тому будь обережна. Те, що залишилося, ще цінніше.

— Що саме?

Азраель подивився на неї.

— Ти сама.

Вона не встигла відповісти.

Нитка під ногами довела їх до великих воріт. Вони були зроблені з чорного металу й прикрашені сотнями маленьких корон. Деякі були золоті, деякі — срібні, деякі — іржаві від крові.

Біля воріт стояли двоє вартових.

Вони були високі, у старих обладунках, але всередині шоломів не було облич. Лише синій вогонь.

Один із них простягнув руку.

— Запрошення.

Голос звучав так, ніби залізо терлося об камінь.

Еліана підняла білу нитку.

Вартовий узяв її двома пальцями. Вузол розв’язався сам собою, і в повітрі спалахнув відбиток Матвієвої руки.

Вартові одночасно схилили голови.

— Сестра хлопчика.

Другий повернувся до Азраеля.

— І Смерть, яка зрадила свою тишу.

Азраель не змінився в обличчі.

— Відчиняйте.

Вартовий засміявся.

— На Балу наказують лише мертві королі.

— А я забрав їх усіх, — холодно сказав Азраель. — Не змушуй мене нагадувати їм, як саме.

Синій вогонь у шоломах здригнувся.

Ворота повільно відчинилися.

Еліана й Азраель увійшли.

Усередині палац був ще страшніший, ніж зовні.

Величезна зала сяяла тисячами свічок із синім полум’ям. Стеля губилася в темряві, з якої звисали люстри, зроблені з кришталю та кісток. Підлога була чорна й блискуча, як застигла вода. У ній відображалися не обличчя гостей, а їхні останні хвилини.

Еліана глянула вниз — і побачила себе в театрі, нерухому, з холодними губами.

Вона швидко відвела очі.

Бал був у розпалі.

Мертві королі танцювали.

Одні були в золотих мантіях, інші — у закривавлених обладунках. У когось із грудей стирчали стріли. У когось на шиї темнів слід від мотузки. У когось замість серця була порожнина, у якій лежала маленька корона.

Поруч із ними кружляли мертві королеви, княгині, принци, полководці. Їхні обличчя були прекрасними здалеку, але зблизька Еліана бачила тріщини на шкірі, порожні очі, усмішки, у яких не було тепла.

Коли вони з Азраелем увійшли, музика не зупинилася.

Але всі погляди повернулися до них.

Хтось прошепотів:

— Жива.

Інший:

— Без імені.

Третій:

— З серцем Смерті.

Еліана стиснула руку Азраеля.

— Вони знають.

— На Балу торгують новинами швидше, ніж душами.

З натовпу вийшов чоловік у довгій темно-червоній мантії. На його голові була корона з чорних рубінів. Обличчя молоде, майже гарне, але очі старі, як могили.

— Азраелю, — сказав він. — Скільки віків минуло відтоді, як ти проводив мене через Браму?

— Недостатньо, королю Северине.

Северин усміхнувся.

— Ти все такий же неввічливий.

— А ти все ще мертвий.

Король засміявся, і разом із ним засміялися кілька гостей.

Його погляд перейшов на Еліану.

— А це вона? Дівчина, заради якої Смерть навчилася боятися?

— Де хлопчик? — запитала Еліана.

Северин підняв брови.

— Без поклонів? Без титулів? Без прохання?

— Він моя сім’я. Я прийшла не танцювати.

— Усі так кажуть, коли вперше приходять на Бал. А потім музика їх переконує.

Він простягнув руку.

— Один танець, безіменна дівчино. І я скажу, де твій брат.

Азраель одразу став перед нею.

— Ні.

Северин усміхнувся ширше.

— Я говорив не з тобою.

— А я відповів.

Еліана торкнулася плеча Азраеля.

— Якщо це допоможе знайти Матвія…

— На цьому Балу танець — це угода.

Северин удавано скривдився.

— Ти виставляєш мене шахраєм.

— Ти ним був ще за життя.

Король нахилив голову.

— А ти став цікавим після смерті.

Еліана зробила крок уперед.

— Який договір у танці?

Северин подивився на неї з задоволенням.

— Поки музика грає, я можу побачити один твій спогад. Лише один. Натомість ти отримаєш одну відповідь.