9 Брат, якого забирає доля

Вона була раною в просторі.

Еліана бігла крізь темний коридор, де замість стін миготіли чужі останні спогади. Вона бачила обличчя людей, яких не знала. Чула шепіт тих, хто прощався. Відчувала короткі спалахи смертей, які тепер проходили крізь її серце, ніби хтось раз за разом торкався відкритої рани.

Старий подих.

Дитячий плач.

Тепла рука, що вислизає з чиєїсь долоні.

Ім’я, вимовлене востаннє.

Еліана спотикалася, але не падала.

Бо попереду був Матвій.

Її маленький брат.

Її причина жити.

— Швидше! — крикнула вона.

Азраель біг поруч. Його плащ розривав темряву, але навіть він не міг зробити шлях коротшим. На його обличчі застигла така напруга, що Еліані стало страшно ще більше.

— Він живий? — задихаючись, запитала вона.

Азраель мовчав.

— Скажи мені!

— Його душа ще не перейшла.

— Це не відповідь!

— Це все, що я можу сказати.

Еліана відчула, як горло стиснулося.

Попереду з’явилося світло.

Не золоте, як у Живому Саду. Не срібне, як у Брамі. Звичайне, тьмяне, людське світло кімнати, де вона прожила більшу частину життя.

Дім.

Вони вирвалися з темної дороги й упали просто на дерев’яну підлогу.

Кімната була холодна.

Вікно розчинене навстіж. Завіси билися на вітрі, як налякані крила. Свічка на столі згасла, і від неї ще підіймався тонкий сірий дим.

Матвій лежав біля ліжка.

Маленький, нерухомий, блідий.

Еліана кинулася до нього.

— Матвію!

Вона впала на коліна, підняла його голову собі на руки. Його шкіра була холодна, але не мертва. Губи посиніли. Вії тремтіли ледь-ледь, наче він бачив сон, з якого не міг прокинутися.

— Матвію, чуєш мене? Це я. Еліана. Відкрий очі.

Хлопчик не відповів.

Азраель опустився поруч. Він простягнув руку до грудей Матвія, але Еліана різко схопила його за зап’ястя.

— Не забирай його.

Біль промайнув у його очах.

— Я не для цього торкаюся.

Вона відпустила його руку, сором і страх змішалися в грудях.

— Вибач…

— Ти боїшся. Я розумію.

Азраель поклав долоню над серцем хлопчика, не торкаючись його. Повітря між ними стало срібним.

Еліана бачила тепер те, чого раніше не могла.

У грудях Матвія світилася душа — маленька, тепла, золотиста. Але навколо неї обвивалася біла нитка Морани. Вона тягнула душу вбік, до тонкої щілини в повітрі, де чорніла Брама.

— Вона вже зачепила його, — прошепотів Азраель.

— Зніми нитку.

— Якщо я розірву її силою, можу пошкодити душу.

— Тоді як?

Вітер у кімнаті став холоднішим.

На стіні з’явилася тінь.

Жіноча.

Біла.

Сліпа.

Морана не увійшла повністю. Вона проявилася в кімнаті, як відбиток на запітнілому склі. Але її голос був справжнім.

— Не треба нічого знімати, Еліано. Хлопчик лише платить борг.

Еліана підняла голову.

— Він нічого не винен.

— Винен не він. Але рівновага не завжди бере плату з того, хто її створив.

Азраель став між Мораною й Матвієм.

— Ти програла в Саду.

— Ні, Азраелю. Я лише змінила шлях.

— Ти торкаєшся дитини.

— А ти торкнувся долі.

Морана перевела сліпий погляд на Еліану.

— Ти хотіла жити. Ти прийняла ціну. Ти стала частиною Брами. Тепер подивись на свою першу справжню смерть.

Еліана притиснула Матвія до себе.

— Ні.

— Відчуй її, Еліано Мор. Бо якщо ти хочеш жити з серцем Смерті, мусиш знати, як звучить кінець того, кого любиш.

Біла нитка стиснулася.

Матвій різко вдихнув, але очей не відкрив. Його маленьке тіло вигнулося від болю.

— Припини! — закричала Еліана.

Азраель кинувся до тіні Морани, але його рука пройшла крізь неї, наче крізь туман.

Морана усміхнулася.

— Ти не можеш забрати те, що ще не померло. І не можеш убити ту, хто не жива.

— Тоді я заберу твою нитку.

Азраель схопив біле павутиння, що обвивало душу Матвія.

Його пальці одразу вкрилися тріщинами. Білий холод поповз по руці до плеча. Еліана відчула цей біль у своєму серці й скрикнула.

— Азраелю, ні!

— Тримай його, — сказав він крізь зуби.

— Ти не витримаєш.

— Тримай.

Еліана обійняла брата міцніше.

— Матвію, слухай мене. Ти маєш повернутися. Чуєш? Я не дозволила Смерті забрати мене не для того, щоб втратити тебе.

На мить хлопчик здригнувся.

Його губи ледь розтулилися.

— Елі…?

— Так! Так, я тут!

Його очі не відкривалися, але по щоці покотилася сльоза.

— Було темно…

— Я знаю.

— Мене кликали…

— Не слухай. Слухай мене.

Матвій тихо заплакав уві сні.

— Я боявся, що ти пішла.

Слова розірвали Еліану сильніше за будь-яку нитку.

— Я тут. Я повернулася. Я завжди повернуся до тебе.

Морана нахилила голову.

— Обіцянки смертних такі красиві. І такі короткі.

Еліана підняла на неї очі.

— Мої — ні.

Вона притиснула долоню до грудей Матвія, прямо над золотою душею.

І тоді відчула Браму.

Не видінням.

Не спогадом.

Собою.

Десь у глибині її серця відкрилися двері. За ними текла темна ріка душ — не страшна, не зла, а неминуча. Кожна смерть шукала шлях. Кожна душа чекала провідника.

І серед цього потоку була маленька душа Матвія, яку біла нитка тягнула не туди, куди треба.

Не в смерть.

У покарання.

Еліана раптом зрозуміла різницю.

Смерть була переходом.

Морана зробила з неї плату.

— Ти не рівновага, — прошепотіла Еліана.

Морана завмерла.

Азраель повернув голову.

— Еліано?

Вона повільно піднялася, тримаючи брата однією рукою.

— Ти кажеш, що захищаєш порядок. Але зараз ти не проводжаєш душу. Не відкриваєш їй шлях. Ти вириваєш її, щоб покарати нас.

Обличчя Морани стало холодним.

— Обережно.

— Ні. Це ти будь обережна.

У кімнаті щось змінилося.

Вітер стих.

Свічка на столі сама спалахнула.