8 Сад загублених душ

Еліана чекала побачити серце Живого Саду — золоте, тепле, сповнене ненароджених душ і тихого співу. Але замість цього перед нею розкинулася ніч.

Не звичайна ніч, у якій є місяць, зорі й надія на світанок.

Це була ніч без неба.

Вони стояли на вузькій стежці, що вела крізь чорний сад. Дерева тут були сухими, викривленими, з гілками, схожими на пальці старих людей. На них не росло листя. Замість листя висіли маленькі скляні ліхтарики, а всередині кожного тремтіло слабке світло.

Еліана зробила крок ближче до одного з ліхтариків.

У ньому було обличчя.

Дитяче.

Сумне.

Прозоре.

Вона різко відсахнулася.

— Азраелю…

Він став поруч. Його обличчя знову стало холодним, але тепер Еліана відчувала: за цим холодом ховається напруга.

— Це не Серце Саду, — сказав він.

— А що це?

З темряви відповів той самий голос, який покликав їх крізь браму:

— Його тінь.

Попереду спалахнув вогник.

Потім ще один.

Ліхтарики почали загорятися один за одним, утворюючи дорогу вглиб саду. На кожному дереві висіли сотні маленьких душ. Одні світилися яскравіше, інші ледве жевріли. Деякі були схожі на дітей, деякі — на старих, деякі не мали облич узагалі.

Еліана відчула, як стискається горло.

— Вони живі?

— Ні, — тихо сказав Азраель.

— Мертві?

— Не зовсім.

З темряви вийшла постать.

Це був не старий і не юнак. Не чоловік і не жінка. Його обличчя змінювалося з кожним кроком: то ставало молодим, то вкривалося зморшками, то зовсім втрачало риси. Одяг на ньому був зшитий зі сторінок — білих, чорних, золотих, обгорілих по краях. У руках він тримав книгу без обкладинки.

Еліана зрозуміла, не питаючи.

Перед ними стояв Переписувач Доль.

— Ти… — прошепотіла вона.

— Так, — відповів він. — І ні. І ще не зовсім.

Азраель зробив крок уперед.

— Досить загадок. Ми прийшли переписати її долю.

Переписувач повільно повернув до нього обличчя. На мить воно стало обличчям самого Азраеля — таким самим блідим, сумним, із срібними очима. Потім знову змінилося.

— Смерть просить про життя, — сказав він. — Рідкісна помилка.

— Не помилка.

— Усі так кажуть, коли вже помилилися.

Еліана відчула, як Азраель напружився.

Вона обережно стиснула його руку.

— Ми не прийшли сперечатися.

— Ні, — сказав Переписувач. — Ви прийшли торгуватися. Усі приходять саме за цим.

Він підняв книгу.

Сторінки самі загорталися, шурхотіли, ніби всередині них хтось дихав.

— Одні хочуть повернути мертвих. Інші — продовжити життя. Треті — стерти біль. Але ніхто не питає, що станеться з історією, якщо вирвати з неї кінець.

— Я не хочу безсмертя, — сказала Еліана. — Я хочу шанс.

Переписувач подивився на неї уважніше.

— Шанс на що?

Вона не відповіла одразу.

Раніше вона сказала б: шанс врятувати брата. Шанс не померти сьогодні. Шанс виправити те, що зламалося через її відстрочену смерть.

Але тепер, стоячи серед ліхтариків із загубленими душами, вона раптом зрозуміла: цього було мало.

— Шанс прожити життя, яке не буде лише очікуванням смерті, — сказала вона. — Шанс побачити, ким я могла б стати. Шанс бути сестрою, жінкою, людиною. Не просто ім’ям у книзі.

Переписувач мовчав.

Азраель дивився на Еліану так, наче кожне її слово було для нього і болем, і світлом.

— Гарна відповідь, — нарешті сказав Переписувач. — Небезпечна.

— Чому?

— Бо люди, які хочуть просто жити, часто готові заплатити більше, ніж ті, хто хоче перемогти смерть.

Еліана подивилася на ліхтарики.

— Хто вони?

Переписувач усміхнувся сумно.

— Ті, чиї долі колись переписали.

Сад навколо став холоднішим.

— Усі вони? — прошепотіла вона.

— Так.

Азраель різко сказав:

— Ти не казав, що ціна така.

— Ти ніколи не питав.

— Вони загублені через тебе?

Переписувач закрив книгу.

Звук був схожий на удар кришки труни.

— Через вибір. Я не створюю бажання. Я лише відкриваю двері.

Еліана підійшла до найближчого дерева.

У ліхтарику перед нею тремтіла душа молодої жінки. Вона підняла прозорі очі й прошепотіла так тихо, що Еліана ледве почула:

— Я просила один день.

Еліана завмерла.

— Що?

Душа в ліхтарику торкнулася скляної стінки.

— Один день із сином. Лише один. А коли день минув, я не змогла піти. Моя смерть уже була віддана іншій. Моє життя — теж. Я залишилася між.

Еліана відступила, але поруч заговорив інший ліхтарик.

— Я просив повернути кохану.

Ще один:

— Я просила забути біль.

Ще:

— Я хотів не старіти.

Голоси почали множитися.

— Я хотіла дитину.
— Я хотів перемогти війну.
— Я просила, щоб він не помер.
— Я просив, щоб помер замість мене інший.
— Я хотіла переписати лише одну ніч.
— Лише одну помилку.
— Лише один поцілунок.
— Лише одну смерть.

Еліана закрила вуха руками.

Азраель обійняв її ззаду, закриваючи від голосів своїм холодом.

— Досить, — сказав він Переписувачу.

— Ні, — відповів той. — Вона має чути. Бо кожен, хто просить переписати долю, думає, що його прохання особливе.

— Моє не особливе, — сказала Еліана, опускаючи руки. — Я це розумію.

— Справді?

Вона обернулася до нього.

— Так. Я не важливіша за них. Не важливіша за коваля, який повернувся з мертвих. Не важливіша за стару жінку в труні. Не важливіша за ненароджені душі в Саду. Але й не менша за них.

Переписувач нахилив голову.

— Цікаво.

— Я не прошу забрати чуже життя заради мого.

— А що ти пропонуєш?

Еліана хотіла відповісти, але не знала як.

Азраель зробив крок уперед.

— Візьми мене.

Еліана різко повернулася.

— Ні.

— Я порушив закон. Я зв’язав її життя зі своїм. Я відкрив шлях сюди. Якщо потрібна плата — бери мене.

Переписувач дивився на нього довго.