7 Полювання Морани

Сонце гріло. Сонце сліпило. Сонце належало небу.

А це світло дихало.

Воно огортало Еліану з усіх боків, проникало крізь шкіру, торкалося кісток, крові, думок. Воно було теплим і водночас болючим, наче хтось обережно розгортав її душу, шукаючи в ній тріщини.

Еліана розплющила очі.

Вони стояли серед саду, якого не могло існувати у світі людей.

Дерева піднімалися так високо, що їхні крони губилися у золотому тумані. На гілках одночасно розквітали білі квіти, дозрівали темні плоди й обсипалося сухе листя. Трава під ногами світилася зсередини, а між стеблами текли маленькі струмки — не води, а мерехтливого світла.

У повітрі літали іскри.

Коли одна з них торкнулася руки Еліани, вона почула дитячий сміх.

І зрозуміла.

Це були ще ненароджені душі.

— Азраелю… — прошепотіла вона.

Він усе ще тримав її на руках, але його обличчя стало майже прозорим від болю.

Світло Саду обпалювало його. По його чорному плащу повзли тонкі золоті тріщини. Там, де світло торкалося шкіри, з’являлися темні плями, наче саме життя залишало на ньому опіки.

— Постав мене, — сказала Еліана.

— Ти слабка.

— А ти гориш.

— Я витримаю.

— Ти завжди так кажеш, коли тобі боляче?

Він повільно опустив її на землю.

Еліана похитнулася, але встояла. Серце билося дивно — уже не так, як раніше. Воно мало два ритми: її власний і глибший, темніший, що належав Азраелю.

Кожен його біль відгукувався в її грудях.

Вона торкнулася його руки.

— Я відчуваю, як тобі боляче.

— Не зосереджуйся на цьому.

— Як я можу не зосереджуватися, якщо ти буквально б’єшся в моєму серці?

Азраель подивився на неї.

У його срібних очах промайнуло щось ніжне.

— Це мало врятувати тебе, а не мучити.

— Ти врятував мене.

— Поки що.

Еліана хотіла відповісти, але з глибини Саду долинув спів.

Тихий. Багатоголосий. Наче тисячі матерів співали колискову дітям, які ще не народилися.

Світляні іскри злетіли вище, утворюючи над стежкою золотий аркуш.

На ньому з’явилися слова:

Життя приймає тих, хто ще має початок.
Смерть тут — чужинець.
Любов — порушення межі.

Еліана прочитала напис уголос.

— Нас тут не дуже раді бачити.

— Мене тут не мали бачити взагалі, — сказав Азраель.

— Тоді Переписувач справді може бути тут?

— Так. Якщо він ховається від смерті, кращого місця немає.

Вони рушили стежкою.

Еліана йшла повільно, тримаючись поруч із Азраелем. У Саду їй було легше дихати, але не спокійніше. Кожна квітка ніби дивилася на них. Кожне дерево шелестіло їхніми іменами.

Еліана.
Азраель.
Порушені.
З’єднані.
Небезпечні.

— Вони нас засуджують? — тихо запитала вона.

— Вони нас читають.

— Це ще гірше.

— Так.

На галявині попереду росло дерево з прозорою корою. Усередині його стовбура пульсувало світло. На гілках висіли маленькі колиски з пелюсток. У кожній — крихітна іскра, що світилася різним кольором.

Еліана зупинилася.

— Це душі?

— Ті, що ще не мають тіл.

Вона обережно підійшла ближче.

Одна іскра спалахнула м’яким рожевим світлом і потягнулася до неї. Еліана відчула хвилю тепла — не свого, чужого. Радість, якої ще не було. Майбутній сміх. Перший подих. Маленькі пальці, що колись стиснуть чиюсь руку.

На очах у неї виступили сльози.

— Вони такі живі.

— Вони ще не знають болю, — сказав Азраель.

— А ти завжди бачиш тільки кінець?

— Я створений для кінця.

Еліана обернулася.

— Але зараз ти стоїш посеред початку.

Азраель подивився на дерево.

Світло від нього торкнулося його обличчя. Він здригнувся, але не відступив.

— Це дивно, — сказав він.

— Що саме?

— Я завжди забирав душі після того, як вони прожили життя. А тут бачу їх до першого подиху. Вони ще нікого не втратили. Ще нічого не бояться. Ще не знають мене.

— Може, це добре.

— Чому?

Еліана підійшла до нього ближче.

— Бо хоч десь ти не мусиш бути страшним.

Він подивився на неї так, ніби ці слова зробили з ним щось, чого не зробило навіть світло Саду.

Та мить тривала недовго.

Земля під ногами раптом здригнулася.

Золоті іскри заметушилися. Дерево з колисками зашуміло, ніби налякане. Десь далеко пролунали крики — тонкі, неземні, схожі на тріск скла.

Азраель різко підняв голову.

— Морана.

— Вона може зайти сюди?

— Не мала б.

— Але?

— Вона не заходить. Вона полює ззовні.

Сад потемнів.

Золотий туман почав сіріти. Між деревами простягнулися довгі білі нитки, схожі на павутиння. Вони повзли по траві, обвивали стовбури, торкалися світляних струмків — і там, де вони проходили, світло гасло.

Еліана відступила.

— Що це?

— Нитки кінця, — сказав Азраель. — Морана шукає твою душу.

— Але ж ти прив’язав її до себе.

— Саме тому вона шукатиме нас обох.

Одна з білих ниток різко кинулася до Еліани.

Азраель перехопив її рукою.

Нитка впилася в його долоню.

Він стиснув зуби, але не закричав. По його руці побігли білі тріщини, наче мороз по склу.

Еліана схопила його за зап’ястя.

— Відпусти!

— Якщо відпущу, вона знайде твоє серце.

— А якщо не відпустиш?

— Знайде моє.

Він різко стиснув нитку. Вона почорніла й розсипалася попелом.

Але тут же з’явилися нові.

Десятки.

Сотні.

Вони спускалися з туману, як волосся велетенської білої істоти.

Голос Морани пролунав звідусіль:

— Азраелю. Ти зайшов туди, де тобі не місце.

Еліана притиснула руку до грудей. Серце билося швидше. Її і його.

— Вона нас бачить?

— Ще ні, — прошепотів Азраель. — Але чує серцебиття.

Морана засміялася тихо.