5 Чорна пір'їна

Місто більше не здавалося Еліані знайомим.

Ті самі дахи. Ті самі вузькі вулиці. Ті самі ліхтарі, у яких вдень не було жодного світла. Але після того, як вона побачила жінку в труні, живих людей, які не могли померти, і Морану, що вийшла з туману, усе навколо стало чужим.

Наче світ був лише тонкою тканиною.

А під нею ворушилося щось темне.

Азраель ішов поруч мовчки. Його плащ майже не торкався землі, а люди розступалися перед ним, навіть не бачачи його. Вони просто відчували холод і поспішали відійти, притискаючи дітей до себе, ховаючи погляди, шепочучи молитви.

Еліана трималася рівно, хоча кожен крок давався їй важче.

Хвороба нагадувала про себе гострим болем під ребрами. Її дихання ставало коротшим. Перед очима часом темніло, але вона не зупинялася.

Азраель помітив це.

— Тобі треба відпочити.

— Нам треба знайти Переписувача Доль до заходу сонця.

— Ти впадеш раніше.

— Тоді піднімуся.

Він зупинився.

— Еліано.

Вона теж зупинилася, але не подивилася на нього.

— Не говори зі мною так, наче я вже мертва.

— Я говорю так, бо бачу, як тобі боляче.

— А я все життя живу так, що мені боляче.

Ці слова вирвалися різкіше, ніж вона хотіла.

На мить між ними зависла тиша.

Еліана повільно видихнула.

— Вибач.

— Не треба вибачатися за правду.

Вона нарешті подивилася на нього.

Сонце пробивалося крізь сірі хмари й освітлювало його обличчя. Але світло не зігрівало Азраеля. Воно ніби боялося його торкнутися.

— Ти знаєш, де шукати того, хто пише долі? — запитала вона.

— Ніхто не знає.

— Чудово.

— Але іноді він залишає сліди.

— Які?

Азраель опустив погляд на її долоню.

Еліана спершу не зрозуміла. Потім згадала.

Чорна пір’їна.

Вона все ще тримала її в руці.

Після цвинтаря Еліана навіть не помітила, що не випустила її. Пір’їна лежала на її долоні — темна, блискуча, холодна. Але тепер вона змінилася: уздовж тонкого стрижня з’явилися срібні лінії, схожі на літери невідомої мови.

— Це твоє? — запитала Еліана.

— Було моїм.

— Було?

— Коли Смерть порушує закон, частина її сили відламується.

Еліана здригнулася.

— Ти втратив силу через мене?

— Через свій вибір.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку я можу дати, щоб ти не звинувачувала себе.

Вона стиснула пір’їну міцніше.

— А якщо я все одно звинувачую?

Азраель нахилився ближче.

— Тоді звинувачуй мене. Я старший. Я витримаю.

Його голос був спокійним, але в очах промайнуло щось тепле. Ледь помітне. Небезпечне.

Еліана відвернулася першою.

— Що робить пір’їна?

— Вона пам’ятає шлях.

— До Переписувача?

— До місця, де долю можна почути.

— Це майже одне й те саме?

— Ні. Але це початок.

Еліана подивилася на срібні лінії. Вони повільно рухалися, наче жили власним життям.

— І що мені робити?

— Поклади її біля серця.

Вона насторожено глянула на нього.

— Це безпечно?

Азраель мовчав трохи задовго.

— Для звичайної людини — ні.

— А для мене?

— Ти вже помираєш.

— Дуже втішно.

— Я не вмію втішати.

— Помітно.

І вперше Еліана побачила, як куточок його губ ледь-ледь здригнувся.

Майже усмішка.

Смерть усміхалася так рідко, що це виглядало як тріщина в темряві, крізь яку пробивалося світло.

Еліана притиснула пір’їну до грудей.

Спершу нічого не сталося.

А тоді світ перевернувся.

Вона почула голоси.

Не людські. Не зовсім.

Вони шепотіли звідусіль: з каміння, з повітря, з тіней під дахами, з власної крові. Тисячі тонких голосів спліталися в один моторошний хор.

Ім’я написане.
Ім’я покликане.
Ім’я не віддане.
Брама зачинена.
Рівновага голодна.

Еліана скрикнула й похитнулася.

Азраель миттєво підтримав її.

— Досить.

Він хотів забрати пір’їну, але вона вчепилася в неї пальцями.

— Ні. Я бачу щось.

Перед її очима з’явилася дорога.

Вона не була справжньою — радше тінь дороги, тонка срібна нитка, яка тягнулася крізь місто, огинала площу, проходила повз річку й зникала біля старого театру.

Еліана важко дихала.

— Театр.

— Що?

— Старий театр біля річки. Шлях веде туди.

Азраель насупився.

— Театр давно закритий.

— Отже, ідеальне місце для того, хто не хоче, щоб його знайшли.

Він забрав пір’їну з її долоні, але цього разу дуже обережно. Торкнувся її пальців лише на мить — і все одно Еліана відчула холод до самого серця.

— Ти тремтиш, — сказав він.

— Це через пір’їну.

— Не тільки.

Вона знала, що він має рацію.

Її тремтіння було не лише від болю. Не лише від страху. Щось у ній відгукувалося на його близькість. На його голос. На те, як він дивився на неї — не як на душу, яку треба забрати, а як на людину, яку він хотів утримати в цьому світі.

Це було безглуздо.

Неможливо.

Небезпечно.

І все ж її серце билося швидше, коли він був поруч.

— Пішли, — сказала вона.

— Я перенесу тебе.

— Ні.

— Еліано…

— Я не хочу летіти крізь місто на руках у невидимої смерті. Люди й так вважають мене відьмою.

— Їхня думка не має значення.

— Для того, хто не жив серед людей, можливо.

Азраель замовк.

Вона пошкодувала про різкість, але слова вже були сказані.

Вони пішли мовчки.

Дорогою місто відкривало їм наслідки порушеного закону.

Біля лікарні стояли люди. Хтось плакав, хтось молився, хтось кричав на лікарів. Один чоловік із перев’язаною груддю сидів на сходах, дивлячись у порожнечу.

— Він помер уночі, — прошепотіла жінка поруч. — А потім прокинувся. Каже, що там було темно і холодно. Каже, що хтось не пустив його далі.