4 Місто без похоронів

Не розчинилася повільно, не потемніла, не розсипалася на уламки — просто перестала існувати. Ліжко, стіни, вікно, свічка, навіть тихе дихання її брата залишилися десь позаду, ніби їх відділили від неї тонким склом.

На мить Еліана не відчула нічого.

А потім світ повернувся.

Вона стояла посеред вулиці.

Дощ уже скінчився, але каміння під ногами блищало, наче його вкрили сльозами. Місто прокидалося повільно: відчинялися крамниці, з димарів підіймався сірий дим, жінки несли кошики з хлібом, діти бігли повз калюжі, не знаючи, що цієї ночі сам порядок світу тріснув.

Еліана хитнулася.

Азраель підтримав її за лікоть.

Його дотик був холодним, але не болючим. Радше схожим на зимове повітря, яке змушує прокинутися.

— Тобі не можна довго стояти, — сказав він.

— Я й сама це знаю, — прошепотіла вона, намагаючись вирівняти дихання. — Але ти щойно переніс мене з кімнати на вулицю. Міг би попередити.

Азраель глянув на неї так, ніби не звик, що з ним сперечаються.

— Люди зазвичай не встигають скаржитися після мого дотику.

Еліана хотіла відповісти щось гостре, але слабкість вдарила їй у груди. Вона притиснула руку до серця й заплющила очі.

Азраель одразу нахилився ближче.

— Біль посилюється?

— Ні, — збрехала вона.

— Ти брешеш.

— А ти читаєш душі?

— Так.

Еліана відкрила очі й подивилася на нього.

— Тоді не читай мою без дозволу.

Він завмер.

Дивно, але в його срібних очах з’явилося щось схоже на розгубленість.

— Вибач, — тихо сказав він.

Еліана не очікувала цього слова від Смерті.

Вибачення звучало в його устах незграбно, майже по-людськи. І від цього їй стало не страшніше, а сумніше.

Бо в цю мить вона зрозуміла: Азраель не був чудовиськом.

Він був самотністю, яка навчилася ходити.

Вони рушили вузькою вулицею. Еліана йшла повільно, а Азраель тримався поруч, ніби боявся торкнутися її зайвий раз. Люди проходили повз них, не помічаючи темного юнака. Для них він був лише тінню на краю зору, холодним подихом за спиною, неприємним відчуттям, від якого хочеться перехреститися.

А от Еліану вони бачили.

І дивилися.

Хтось зупинявся. Хтось шепотів. Хтось бліднув.

— Це ж дочка Морів, — сказала стара продавчиня яблук. — Вона мала померти ще вночі.

— Не кажи такого, — прошепотіла інша жінка. — Погана прикмета.

— Але ж священник уже готував похоронну молитву.

Еліана опустила очі.

Вона знала, що місто давно поховало її ще живою. Спочатку люди співчували. Потім звикли. Потім почали говорити про неї так, ніби її вже немає.

Хвора дівчина.

Бідна сирота.

Та, що не доживе до весни.

Їй здавалося, що ці слова не болять. Але зараз, ідучи під їхніми поглядами, вона відчула, як кожен шепіт чіпляється за шкіру маленьким гачком.

Азраель зупинився.

— Вони завдають тобі болю.

— Люди часто завдають болю словами, — сказала Еліана. — Навіть коли не бажають зла.

— Я можу зробити так, що вони замовкнуть.

В його голосі не було погрози. Лише спокійна готовність. Наче змусити ціле місто мовчати було для нього так само просто, як загасити свічку.

Еліана швидко схопила його за рукав.

— Ні.

Азраель подивився на її руку.

Вона одразу відпустила.

— Не треба нікого карати за слова, — сказала вона м’якше. — Я просто хочу пройти.

— Ти звикла терпіти.

— А ти звик усе забирати.

Вони дивилися одне на одного посеред мокрої вулиці.

Потім Азраель тихо відповів:

— Можливо, нам обом доведеться вчитися іншого.

Еліана не встигла нічого сказати.

З боку центральної площі почувся крик.

Спершу один. Потім другий. Потім десятки голосів злилися в наляканий гул.

Еліана й Азраель побігли туди — точніше, вона спробувала побігти, але вже за кілька кроків задихнулася. Азраель без слова підхопив її на руки.

— Що ти робиш? — вирвалося в неї.

— Рятую час.

— Я можу йти сама.

— Можеш. Але повільно.

Вона хотіла обуритися, та серце билося так болісно, що вона лише вчепилася пальцями в його плащ. Він рухався швидко, майже не торкаючись землі. Люди навколо не бачили його, тому для них Еліана, мабуть, виглядала як дівчина, що летить крізь натовп у руках невидимої сили.

На площі зібралися люди.

У центрі лежав чоловік. Коваль, якого Еліана знала з дитинства. Великий, сильний, завжди усміхнений. Тепер його обличчя було сірим, а сорочка на грудях темніла від крові.

Поруч на колінах стояла його дружина.

— Допоможіть! — кричала вона. — Хтось, допоможіть!

Лікар нахилився над чоловіком, але його руки тремтіли.

— Він не дихає, — сказав хтось із натовпу.

— Як це не дихає? — заплакала жінка. — Він щойно говорив зі мною!

Еліана відчула, як Азраель напружився.

Він обережно поставив її на ноги.

— Це через мене? — прошепотіла вона.

Азраель дивився на коваля.

— Ні.

— Але ти казав, що смерть шукатиме рівновагу.

— Вона вже шукає.

Еліана зблідла.

Коваль раптом різко вдихнув.

Натовп відсахнувся.

Чоловік розплющив очі й сів, хапаючи повітря ротом. Його дружина закричала, але тепер уже від радості. Лікар перехрестився.

— Неможливо, — прошепотів він. — Серце зупинилося.

Коваль подивився навколо, не розуміючи, що сталося.

— Я бачив річку, — сказав він хрипко. — Чорну річку. І човен. Хтось кликав мене на інший берег.

Люди почали відступати.

Радість дуже швидко перетворилася на страх.

Бо диво, яке повторюється, перестає бути дивом.

Воно стає знаком біди.

Азраель стояв нерухомо, його очі темніли.

— Душа не змогла перейти, — сказав він. — Брама зачинена.

— Яка брама?

— Між життям і смертю.

Еліана відчула холод уздовж спини.

— Тому що ти не забрав мене?

— Тому що я порушив порядок.

На площі знову піднявся крик. Тепер із провулка біг хлопець.