3 Дівчина, яка бачила Смерть

На світанку Еліана прокинулася.

Вона думала, що після зустрічі зі Смертю ранок буде іншим. Світ мав змінитися. Небо мало стати чорним, люди — прозорими, а її серце — холодним.

Але місто жило.

На вулиці скрипіли вози. Хтось продавав хліб. Десь сварилися сусіди. Життя продовжувалося так нахабно, ніби вночі до її кімнати не приходив сам кінець.

Брат спав поруч, згорнувшись клубочком у кріслі.

Еліана обережно підняла руку й торкнулася його волосся.

Вона жива.

Це було неможливо.

Вона спробувала сісти, але тіло одразу пронизав біль. Хвороба нікуди не зникла. Просто смерть відступила на крок.

На столі біля ліжка лежала чорна пір’їна.

Еліана взяла її пальцями.

Вона була холодна, але не мертва. У ній пульсувало щось темне, наче далеке серцебиття.

— Азраель, — прошепотіла вона.

Вікно відчинилося саме.

У кімнату ввійшов вітер.

— Не клич мене.

Еліана здригнулася.

Він стояв біля шафи. Уже не схований повністю під каптуром. Його обличчя було таким самим, як вона бачила вночі: прекрасним і нестерпно сумним.

— Ти повернувся, — сказала вона.

— Я не мав цього робити.

— Але зробив.

Азраель дивився на неї довго, ніби намагався зрозуміти, чому ця смертна дівчина змінила те, що не змінювалося ніколи.

— Твій брат у небезпеці, — сказав він.

Еліана зблідла ще більше.

— Що?

— Ти мала померти. Якщо ти залишишся жити, доля забере інше життя поруч із тобою.

Вона повільно подивилася на брата.

— Ні.

— Я можу це зупинити лише одним способом.

— Забравши мене?

Азраель не відповів.

Еліана заплющила очі. По її щоці скотилася сльоза.

— Тоді забирай.

Він завмер.

— Ти навіть не будеш боротися?

— Я боролася не за себе.

— Чому?

— Бо він — моя сім’я.

— А ти?

Вона відкрила очі.

— Що я?

Голос Азраеля став тихішим.

— Хто боротиметься за тебе?

Еліана не знала, що відповісти.

За все її життя ніхто ніколи не ставив це питання. Вона звикла бути сильною, бо інакше не можна. Звикла дбати про інших. Звикла мовчки терпіти біль.

А тепер сама Смерть стояла перед нею й питала, хто врятує її.

— Ніхто, — сказала вона.

Азраель зробив крок ближче.

— Тоді, можливо, я.

Еліана затамувала подих.

Його слова були неможливими. Страшними. Прекрасними.

— Ти ж Смерть, — прошепотіла вона.

— Так.

— Ти не можеш рятувати.

Азраель подивився на свої руки.

Руки, які забрали незліченну кількість душ.

— Можливо, я втомився бути лише кінцем.

За вікном почали дзвонити ранкові дзвони.

Кожен удар наближав їх до вибору.

Еліана мала померти.

Її брат мав жити.

Азраель мав виконати закон.

Але замість цього він простягнув їй руку.

— Є один шлях, — сказав він. — Небезпечний. Заборонений. Якщо ми підемо ним, за нами полюватимуть сили, перед якими навіть смерть схиляє голову.

— Що це за шлях?

— Треба знайти того, хто вперше написав твоє ім’я в Книзі Останніх Подихів.

— І тоді?

— Тоді ми попросимо переписати твою долю.

Еліана подивилася на його руку.

Вона знала: якщо торкнеться її, назад дороги не буде.

Та хіба в неї колись була дорога назад?

Вона вклала свою теплу долоню в його холодну.

І вперше Смерть не забрала життя.

Вона повела його за собою.