2 Закон, який не можна ламати

У місті тієї ночі ніхто не помер.

Старий, який мав зробити останній вдих на самоті, прокинувся на світанку й попросив води. Солдат, якого мала забрати рана, відкрив очі на полі бою. Дитина, чиє серце зупинилося на мить, раптом заплакала в руках матері.

Люди назвали це дивом.

Але у світі, де живуть сили давніші за час, це не було дивом.

Це було порушенням.

Азраель стояв у Залі Тиші — місці, куди не доходили молитви людей. Там не було стін, не було неба, не було землі. Лише темрява й нескінченні полиці з книгами, у яких були записані всі життя.

Перед ним лежала Книга Останніх Подихів.

Сторінка з іменем Еліани світилася червоним.

Червоний означав помилку.

Азраель провів пальцями по її імені, але чорнило не зникло. Воно лише стало темнішим, ніби сама доля розсердилася.

— Ти не забрав її.

Голос пролунав за спиною.

Азраель не обернувся.

— Я дав їй час.

— Ти не маєш права давати час.

Із темряви вийшла жінка в білому. Її волосся було сивим, очі — сліпими, але вона бачила все. Її звали Морана. Вона була старшою за Смерть і молодшою за Бога. Саме вона берегла порядок між життям і кінцем.

— Вона мала померти, — сказала Морана.

— Я знаю.

— Тоді чому її душа досі в тілі?

Азраель мовчав.

Морана підійшла ближче. Її біла сукня не торкалася підлоги, бо підлоги не існувало.

— Ти відчув жалість?

— Ні.

— Цікавість?

— Можливо.

— Любов?

Азраель різко підняв очі.

Морана усміхнулася без радості.

— Будь обережний. Для людей любов — спасіння. Для таких, як ти, вона може стати загибеллю.

— Я не людина.

— Саме тому тобі заборонено любити.

Книга раптом розкрилася ширше. Сторінки затремтіли. Ім’я Еліани розпливлося, а під ним з’явилися інші імена. Десятки. Сотні. Тисячі.

— Кожна душа має свій час, — сказала Морана. — Якщо одна залишається довше, інші шляхи змінюються. Ти врятував одну дівчину на кілька годин, але не знаєш, скільки смертей це може викликати.

— Тоді я заберу її на світанку.

— Зможеш?

Азраель хотів відповісти одразу.

Так.

Він завжди міг.

Але перед очима знову з’явилося обличчя Еліани. Її страх. Її прохання. Її слова: любов сильніша за страх.

І відповідь застрягла в горлі.

Морана це побачила.

— Ти вже програв, Азраелю.

— Ні.

— Ти ще не любиш її. Але вже не хочеш втратити. Для Смерті цього достатньо, щоб зруйнувати світ.

Азраель стиснув руку в кулак.

— Що буде, якщо я не заберу її?

Морана нахилилася над книгою.

— Тоді смерть почне шукати рівновагу сама. Вона забере когось замість неї.

— Кого?

На сторінці з’явилося нове ім’я.

Азраель прочитав його — і вперше відчув страх.

Ім’я належало братові Еліани.