Мені мало бути соромно, та замість цього мене, ученицю 1-Б класу переповнювала лють. Такі самі відчуття мене, майже п'ятдесятирічну жінку, переповнювали рік тому. Не знаю, на що розраховувала моя перша вчителька, і навіть гадки не маю, який урок хотів надати мені вчитель письменництва, відомий письменник, обговорюючи привселюдно помилки моєї першої новели, але ці дві промови я пам’ятаю й досі.
— Христино, ну як можна за цей час не навчитися писати охайно та красиво? — Світлана Юріївна тоді розкрила мій зошит посередині, показала всьому класу мої старанні каракулі та порвала його спочатку навпіл, а потім ще і ще раз, обережно складаючи обривки мого першого зошита собі на стіл. — За тиждень щоб переписала все старанно і красиво!
Це було щось нове для мене. Проте мені, маленькій дитині, хотілося вдарити людину.
— Хто читав новелу Христини? Усі побачили цю помилку? В новелі взагалі немає сенсу, незрозуміло, що автор хотів сказати цим оповіданням, розв’язка дуже слабка й головне — в цій історії бракує емоційної глибини. Героїня залишилася для мене радше абстрактним образом, ніж живою людиною.
В цей раз я також змовчала, але ж як він міг таке сказати, адже ця героїня була списана з мене? Мені вперше, вже дорослій жіночці, дуже хотілося помститися.
Я можу лише здогадуватися, яку мету вони переслідували. Напевно, вплинути на мене та замотивувати бути стараннішою. Але все вийшло навпаки. Замість очікуваної підтримки, допомоги й пояснень, як я можу зробити це краще, я відчула прояв їхньої зверхності. Я довіряла їх авторитетності, і, як результат, в обох випадках блокувала в собі думку, що можу бути кращою ученицею тоді та письменницею зараз.
Довгі роки, ще в школі та після неї, я з захопленням купувала нові зошити та блокноти з кольоровими ручками й боялася їх зіпсувати своїм незадовільним почерком. У дівчат в класі були красиві, такі товсті зошити-щоденники з секретами, де вони охайно писали романтичні вірші, пісні та красиво їх оформлювали. Як я заздрила тоді їх таланту! Про себе ж думала, що то такий хист в них, а я нездара. Це не для мене.
Яким же порятунком для мене був початок комп’ютерної ери! Швидко я навчилася друкувати наосліп. Це коли десять пальців згуртовано, наче легкі балерини в пуантах витанцьовують на клавіатурі слова й великі речення, та разом з диригентом мозком, створюють впорядкований текст, в якому кожне слово знаходить своє місце. І це була казка! Всі літери ставали рівнесенько в ряд та були однакового розміру, а помилки можна було виправляти скільки завгодно разів, і все це було непомітно. Тепер ніяка вчителька не могла порвати те, що я написала.
В моєму роді вже був письменник, брат моєї бабусі написав книгу. Бабуся писала вірші для власного задоволення, а мати склала екзамени та вступила до інституту на факультет художньої літератури, щоб навчитися писати, але одночасно завагітніла і обрала бути моєю мамою.
Тож це непоясненне бажання писати завжди володіло і мною. Будь-що: свої роздуми, чи переписувати вірші з щоденників відмінниць мого класу, чи заповнювати блокнот зі смачними рецептами. Та я пам’ятаю, як у дитинстві, потайки від усіх, мені було в кайф відчувати, як народжується в мозку думка. Як вона переливається в праву руку, зі швидкістю звука проноситься по ній, і в результаті стрижень ручки залишає на папері мого першого щоденника слова. Вони гармонійно, не дивлячись на помилки та нерівності, вишикувалися один за одним та разом створювали речення з моїми дитячими мріями та думками.
Ех, я ніколи навіть думки не мала про письменництво. Та коли у дорослому віці я зрозуміла, що найприємніша річ у світі — це вистукувати свої думки або сюжети на клавіатурі комп’ютера, чи виписувати їх на першому-ліпшому папірці, мені було страшно навіть подумати про те, що я можу стати письменницею. Де я, дівчина з першого класу, яка писала каракулі, і де письменник, який народжує сюжети, від яких не можна відірватися.
Проте вони навіть не питали. Історії самі по собі з’являлися на світ. Отак могли прийти посеред ночі, чи десь посеред дня на прогулянці та залишитись на сторінці блокнота, який я завжди мала при собі. Та в діалогах з собою я продовжувала казати: «Ну куди ти сунешся? Вже пізно щось починати! Тобі час онуків няньчити! Та й кому потрібні твої каракулі?»
За всі ці роки моїх роздумів в комп’ютері назбиралося багато файлів з нарисами та цілими оповіданнями, які гріли мені душу, і час від часу мені все більше ставало соромно, що я залишаю їх у тісній темряві на самоті.
***
Вона прийшла вперше до мене саме в той момент, коли думки з сюжетами з роману самі почали відкривати двері, заходити повільно по черзі, так, щоб я встигала записувати їх, та зручно розміщалися на диванах, пробуджуючи в мені азарт та делікатне питання: «А що буде далі?»
— Ну що, Христино, знову заховаєш цю історію в темну шухляду? — вона з’явилася під час медитації в розкішній фіолетовій сукні в діамантах, і, так само, як і я, сіла в позі лотоса навпроти, окутавши мене теплим поглядом. — Що тебе зупиняє?
— Та ну, я і велика книга? Ти про що таке говориш? Мені вже пізно в такі ігри гратися.
Юна, струнка дівчина з довгим волоссям подивилася мені в очі та ласкаво посміхнулася.
— Знаєш таку письменницю, Едіт Єву Егер?
— Можливо, але ні, не пам’ятаю.
— Вона написала книги «Вибір» та «Дар». Почитай обов’язково, тобі сподобається. От вона свою першу книгу написала в 90 років. А ще у 50 років вона почала кар'єру психолога і за своє життя два рази вийшла заміж за одного й того самого чоловіка. Розумієш? Ніколи не пізно досягати своїх мрій і робити внесок у світ. Тож і ти не відкладай свій роман у темну шухлядку.
Відредаговано: 20.12.2024