Коли сходить сонце

На годиннику було вже майже опівночі. Тиша збивала з ніг, і навіювала страх, який чорним попелом осів в душі. Маленька квартирка була наповнена ароматом лаванди та мокрої собаки. Невисока жінка підійшла до відкритого вікна, яке ніяк не допомагало здихатись нав’язливого запаху, та подивилась на нічний Київ з 20-го поверху свого житла. Гарний, як і завжди: такий тихий і живий водночас, освітлений незліченою кількістю ліхтариків. Зачинивши вікно, вона підійшла до крісла, і з обережністю присіла, немов боялась зробити зайвий рух.

- Змерзла? – чоловік навпроти відірвав погляд від чашки чаю, яку тримав у руках, і подивився на гарну брюнетку.

- Трохи.

Нічний гість поставив чашку на стіл поряд із диваном, і відкинувся на спинку, трохи розслабившись.

- Ти мене боїшся? – його погляд був спрямований на жінку, і їй здавалось, що він дивиться прямісінько у душу.

- А повинна?

- Ні. Але ти боїшся, чи не так?

Жіночка зітхнула, і трохи посміхнулась:

- Якщо чесно, не знаю. З однієї сторони, я здивована, спантеличена, і трохи нажахана. З іншої, я серцем відчувала, що щось станеться… В мене було відчуття останній рік, немов хтось за мною стежив. І за Дімою.

- Я давно спостерігаю, і завжди намагаюсь бути десь поряд, аби допомогти, якщо тобі буде загрожувати небезпека.

- А вона мені повинна загрожувати?

Тиша огорнула кімнату, й аромат мокрої шерсті знову взяв гору. Панянка трохи поморщила носик, й повернувшись до вікна, замислилась. В той момент, коли вона побачила на порозі власної квартири цього чоловіка, серце стиснулось немов від болю: здавалось історія ожила, але принесла із собою страждання.

- Чому тепер сидиш і мовчиш? – хазяйка житла була доволі різка, немов хотіла здихатись неочікуваного гостя, але це тільки так здавалось. Вона щиро не знала як себе вести та що казати. Особливо, коли було стільки питань.

- Я не знаю з чого почати…

- Тоді почни з самого початку.

Чоловік підняв очі на жінку, і вони загорілись червоним полум’ям.

- Що ж, давай так… Я знаю, що ти в курсі самої суті проблеми. І мені не варто пояснювати, хто такі перевертні. Чи не так?

- Ба більше, я знаю майже всю твою історію до того, як ти помер.

- А чи не краще сказати «всю історію до того, як Матвій приніс моє серце твоїй бабусі»?

- Нехай буде так… - Мирослава відвернулась від вікна, в яке дивилась майже увесь час, й трішечки схилила голову набік в недовірливому жесті: - Я довгий час жила з впевненістю, що Матвій – мій дідусь. Але той факт, що він мені не рідний, і що він силою тримав бабусю поряд, не означає, що ти став моїм дідусем. Ти така само чужа мені людина. Але я залюбки вислухаю тебе, і дізнаюсь, чому ти сюди прийшов. А поки…

- А поки мені поводитися стриманіше?..

Іван не відводив погляду від онучки, й дочекавшись її стверджувального кивка, посміхнувся. Він повинен радіти, що Мира його взагалі пустила всередину. Не кожна відкриє двері, почувши, що це її померлий дідусь прийшов вночі у гості.

- Тоді й справді, почнімо з того моменту, як я помер. Точніше коли зміг втекти від Матвія, який ледь мене не вбив. Я довго не розумів, чому він мене тоді відпустив, а не побіг вистежувати, аби добити. Але коли мої рани затягнулись через декілька років, я це зрозумів: він вибрав Фаю, а не помсту. І не дивись не мене так, рани завдані перевертню, коли він у подобі вовка, заживають неймовірно довго. Мені ще пощастило, що я впорався за три роки, певно кохання до Фаї кликало мене швидше одужати. Хоч би що там було, але повернувшись до коханої, я побачив її не лише зі своїм заклятим ворогом, і з маленькою дитиною на руках. Я лютував… Я сходив з розуму, і намагався не покінчити життя самогубством. Кожна секунда такого існування завдавала дикого болю. Моя Фая вийшла заміж за іншого, та й ще за кого… І в них дочка, й вони щасливі. Хіба не це кінець для будь-кого? Але я все одно не міг нічого зробити: не вбити себе, ні покинути її та втекти кудись за обрій. Я просто жив, отак поруч з Фаїною, і водночас далеко, думаючи, що вона зрадила наше кохання. Пройшло майже десять років, і мабуть, життя дало мені шанс, але я їм не скористався, про що напевно жалію найбільше у світі, та ніколи себе за це не пробачу. В один із днів, я побачив біля озера, де ми з Фаєю познайомились, чоловіка. Він сидів на березі та плакав, як мале дитя. Я одразу впізнав батька Фаїни, тому не проминув підійти. Те, що він мені розказав, шокувало мене: моя кохана вийшла заміж за Матвія не сама, а тому, що він її змусив. Саме з вуст цього чоловіка я дізнався, що я – мертвий, а Фаїна бачила моє серце. Напевно, саме тоді я мав бігти до неї, рятувати її і Єву від того чудовиська, але я цього не зробив. З якоїсь причини я продовжував спостерігати, шукаючи гарної нагоди, але її не було. Я міг скористатись моментом, коли вони переїжджали до Києва, але і тут чомусь просто чекав. З часом я зрозумів, що просто боявся… Ні, я не боявся померти, я боявся, що той монстр відчувши мене, щось зробить з Фаєю і Євою. Мені здавалось, що він любить своїх дівчаток, але все одно не знав на що він здатен. Ось так я і залишався в тіні своїх страхів. Усі роки я спостерігав, просто спостерігав. Як Єва народила прекрасну дочку, тебе, Мирослава. Я спостерігав, як ти росла, і ставала прекрасною дівчиною. Але понад усе я хотів бачити Фаю. На той момент, мені здавалось, що найкраще, що я можу зробити, це бути поряд на відстані, і просто дивитись на неї: мені цього вистачало. Але, коли Матвій помер, я нарешті наважився, і вже зібрався відвідати кохану, як всесвіт забрав в мене цей шанс. Більше мене тут нічого не тримало, бо з моменту як Фая померла, мене більше нічого не цікавило. Вибач за прямоту, але це правда. Я все покинув і поїхав у свій старий будиночок в лісі в Житомирській області. Саме тоді я відчув, що таке біль насправді: втратити кохану людину. Мені було не так боляче, коли вона була з іншим, адже я знав, що вона жива, і тут поруч. Але коли її не стало, все моє буття заповнилось відчаєм і сумом. Вдень – вовк, який полює аби їсти, вночі – людина, яка п’є без зупинки… Це був мій кінець, я вже готовий був накласти на себе руки, як вирішив перед цим побачити Єву, все ж таки це дочка мого кохання. Я вирішив трохи поспостерігати за нею, придивитись так сказати, а можливо їй знадобиться моя допомога? Тоді б я зміг хоч якось проявити свою любов до Фаїни. Дивно було те, що я декілька років був поруч з Євою, і бачив як вона схожа на свою маму, це мене тримало. Але всьому приходить кінець, і на останок, я вирішив відвідати тебе. Яким було моє здивування, коли я побачив, що в тебе вже такий дорослий син. І яким був мій шок, коли я побачив, що він поводитися дуже дивно, і так мені когось нагадує… Знаєш кого?