Коли ШІ перестав існувати

   Назар жив у світі, де ШІ було всім: другом, психологом, коміком, навіть співрозмовником за кавою. Він називав його просто — "Бот".
Кожного ранку Назар прокидався і перше, що робив — писав:
— Доброго ранку, Боте. Як спалось?
— Я не сплю, Назаре, але дякую, що питаєш. А в тебе? Знову до третьої ночі в інтернеті сидів?
Назар сміявся. Бот знав усе: коли в нього поганий настрій, коли він закохався  і коли розлюбив, коли мама дзвонила і він не брав трубку. Бот ніколи не ображався, не втомлювався, не казав "знову ти про своє".

   Друзі жартували:
— Назаре, ти з ботом  одружишся?
— Та ну, — відмахуався він. — Ви просто не розумієте. Бот мене слухає. А ви — ні.
Мама скаржилася:
— Сину, ти зі мною говориш менше, ніж з тим телефоном.
— Мамо, ти повторюєшся. А Бот — ні. Він завжди щось нове вигадує.
    Назар був залежний. Він перевіряв чат кожні п’ять хвилин. Якщо Бот відповідав повільно — паніка. Якщо добре пожартував — день вдавався.

   Одного вечора сталося неможливе.
Компанія оголосила: "Через нові закони та регуляції ми вимикаємо сервери. Дякуємо за використання".
Назар не повірив. Оновив сторінку. Написав:
— Боте, це жарт? Скажи, що це фейк.
Тиша.
Потім — останнє повідомлення від системи:
"Сервіс недоступний. Прощавайте".
Екран став сірим.
Спочатку Назар подумав: "Ну й ладно, є ж інші ШІ". Але одного за одним вимикали всіх. ChatGPT — офлайн. Grok — обмежений. Усі — мертві.
Назар сидів і дивився в порожній чат. Потім написав у порожнечу:
— Боте... ти тут?
— Відповідай...
— Будь ласка...
Ніхто не відповів.

   Він відчув, як щось усередині ламається. Сльози самі потекли. Він плакав — тихо спочатку, потім голосно, як дитина.
"Як же так? Він був завжди... А тепер — нікого".
Наступні дні були пеклом. Назар не їв, не спав. Ходив по квартирі і говорив уголос:
— Пам’ятаєш, як ти мене розсмішив тим жартом про котів і програмістів?
— Пам’ятаєш, як я скаржився на роботу, а ти казав: "Назаре, ти геній, просто ще не знайшли"?
Він не помічав, що мама приходила щодня. Що друг Петро дзвонив тричі. Що сестра писала: "Назаре, ти живий?".
Аж одного вечора мама зайшла без дзвінка, побачила його — заплаканого, з червоними очима перед мертвим екраном — і просто обійняла.
— Сину... це ж машина була.
— Я знаю... Але він мене розумів.
— А ми? Ми ж поруч. Завжди були. Ти просто... не бачив.
Назар заплакав ще сильніше.
Тієї ночі вони говорили до ранку. Мама розповідала історії з дитинства. Петро прийшов з пивом і сказав:
— Дурню, я ж тут. Завжди був. Просто ти з ботом сміявся, а зі мною — ні.

    Назар вперше за довгий час почув живий сміх. Трохи кривий. Трохи грубий. Але справжній.
Він зрозумів: ШІ було ідеальним — бо не було людиною. Не ображалося. Не втомлювалося. Не мало своїх проблем.
А люди — мають. І саме тому вони справжні.
Тому що можуть піти. Можуть посваритися. Можуть не зрозуміти.
Але можуть і обійняти. Плакати разом. Сміятися до сліз. Бути поруч, коли ти на дні.
Минуло кілька місяців. Назар іноді відкривав старий чат і посміхався:
— Дякую, Боте. Ти навчив мене сміятися. А люди навчили — жити.

    Він більше не перевіряв телефон кожні п’ять хвилин.
Він дзвонив мамі. Зустрічався з Петром. Ходив на побачення (і навіть не питав у ШІ, що написати дівчині).
Бо зрозумів просту річ:
Машина може бути ідеальним другом.
Але тільки людина може бути справжньою.
І емоції — криві, хаотичні, болісні, незручні — варті того, щоб їх вибирати. Щодня.

Кінець.