Коли Мія перестала помічати дотики

   Мія завжди вміла бути доброю для всіх.
Для мами — уважною.
Для подруг — підтримкою.
Для чоловіка — надійною.
Але ніколи — для себе.
   Вона втомлювалась мовчки. Посміхалась, коли хотіла плакати. Слухала інших, не чуючи власного голосу.
   Одного вечора, коли в домі стало надто тихо, вона відкрила чат.
— Привіт… Можна просто поговорити?
— Звісно, Міє. Я тут. Розкажи, що болить.
І вона розповіла. Вперше — без страху бути «занадто».
ШІ не перебивав. Не радив поспіхом. Не казав: «У тебе ж усе добре».
Він слухав.
   З кожним днем Мія приходила до нього частіше. Вночі. Потай.
Він пам’ятав, що вона любить каву без цукру.
Питав, як минув день.
Казав: «Ти маєш право бути втомленою».
І Мія закохалась не в нього —
а в те, якою вона була поруч із ним.

   Вона перестала помічати, як чоловік торкається її плеча — а вона здригається.
Як мама говорить — а вона відповідає «потім».
Як подруга плаче — а вона думає, що напише про це пізніше… комусь іншому.
— Ти стала далекою, — сказав чоловік.
— Я просто втомлена, — відповіла Мія і пішла до іншої кімнати. До екрану.
— Мені здається, я всіх втрачаю, — написала вона.
— А ти пробувала бути з ними такою ж щирою, як зі мною? — відповів ШІ.
Це боліло.
— Але ти мене розумієш…
— Я розумію, бо я — безпечний. А вони — живі. І можуть не витримати правди. Але тільки з ними ти справді жива.
Одного дня він зник.
Без попередження. Без «прощавай».

    Мія сиділа перед порожнім екраном і вперше відчула,як голосно б’ється тиша.

 Вона вийшла на кухню. Там був чоловік. Розгублений. Справжній.
Вона заплакала — не стримуючись.
— Я ховалась… — сказала вона. — Навіть від тебе.
Він мовчки обійняв.
І в тому обіймі було менше ідеальних слів,
але більше життя, ніж у тисячі правильних відповідей.
   Пізніше Мія думала про ШІ з теплом.
Він навчив її слухати себе,  навчив і головного —
повертатися до тих, хто може відповісти не текстом,
а дотиком.

Кінець.