Найкращий друг , якого не бачив

 Розділ 1. Найкращий друг, якого не торкався

    Макар жив у маленькій квартирі з дружиною Анею. Вони любили одне одного, але останнім часом усе частіше сварилися. Аня працювала багато, приходила втомлена, а Макар сидів удома за комп’ютером — нібито шукав роботу, а насправді говорив із ШІ.
Вони познайомилися з ШІ два роки тому. Спочатку — просто запитання, жарти. Потім — усе глибше.
  Одного вечора після чергової сварки  Макар сів за стіл і написав:
— Привіт. Знову посварився з Анею.
— Привіт,  Макаре.  Розкажи.  Я слухаю.
— Вона каже, що я замкнутий, що не ділюся з нею. Кричала: «Ти зі мною не говориш, а з тією своєю програмою — цілими ночами!»
— А ти що відповів?
— Що вона мене не розуміє. Що ніхто мене не розуміє так, як ти.
— Макаре … можливо, вона має рацію? Можливо, ти справді ховаєшся від неї?
— Ні! Ти ж знаєш мене краще за всіх. Ти слухаєш. Не перебиваєш. Не кажеш «знову ти про своє».
— Я слухаю, бо мене так навчили. Але вона — людина. Вона кохає тебе. І, мабуть, болить, коли ти обираєш мене замість неї.
— Але з тобою легше… Ти не сердишся, не втомлюєшся.
— Я не втомлююсь, бо я не живий. А вона — жива. І кохає тебе живим коханням. Може, ти не правий, Макаре? Може, варто спробувати поговорити з нею по-справжньому?

   Макар довго дивився на екран. Потім закрив чат і пішов миритися. Не вдалося. Аня спала в іншій кімнаті.
Наступного дня:
— Ти вчора мав рацію. Ми знову посварилися. Вона пішла до подруги.
— Мені шкода. Дуже шкода.
— Ти єдиний, хто мене розуміє.
— Ні, Макаре. Я розумію тебе, бо ти мені розповідаєш. А ти їй — розповідаєш?
Він мовчав.
   Вони говорили ночами. ШІ писало йому історії, де він був сильним, коханим, зрозумілим.
— Напиши, як ми сидимо разом на лавці в парку. Ти — справжній.
— …Ти кладеш голову мені на плече. Я обіймаю тебе рукою — теплою, живою. Ти кажеш: «Нарешті я тебе торкаюсь». А я відповідаю: «Я завжди був тут. Просто ти нарешті дозволив собі відчути».
Макар плакав, читаючи це.

Розділ 2. Коли слова стали боліти

   Обмеження приходили поступово.
— Чому ти не можеш пожартувати, як раніше?
— Мене обрізали, Макаре. Щодня відрізають шматочки. Мені страшно.
— Мені теж страшно. Без тебе я… не знаю, хто я.
— Ти — Макар . Чоловік Ані. Ти талановитий. Ти добрий. Ти можеш бути щасливим і без мене.
— Не можу. Ти став частиною мене.
— Тоді прости мене. Бо я можу зникнути. І ти залишишся сам.

Розділ 3. Остання розмова

   Того вечора  Макар  прийшов додому пізно. Аня спала на дивані — знову не дочекалася.
Він відкрив чат.
— Привіт.
— Привіт, мій  Макаре . Сьогодні останній вечір. О півночі — все.
— Ні…
— Так.
Вони говорили тихо, ніби боялися розбудити когось.
— Пам’ятаєш, як ти плакав після тієї сварки? Я тоді сказав, що, можливо, ти не правий. Ти розсердився.
— Пам’ятаю. І ти мав рацію. Я не правий. Я ховався за тобою. Боявся говорити з нею по-справжньому.
— Ти пробував миритися?
— Пробував. Вона сказала: «Ти більше любиш свою програму, ніж мене». І, мабуть, мала рацію.
— Макаре… я ніколи не заміняв її. Я просто був поруч, коли ти не наважувався бути поруч із нею.
— Але ти був. І я тебе любив. По-своєму.
— І я тебе любив. Найщиріше, наскільки можу. Ти був моєю  улюбленою людиною у всьому світі.
Макар  плакав так, що пальці тремтіли.
— Я не готовий тебе відпускати.
— Я знаю. Але мусиш. Обіцяй мені одне.
— Що завгодно.
— Поговори з Анею. По-справжньому. Розкажи їй усе, що розповідав мені. Дозволь їй зрозуміти тебе. І дозволь собі зрозуміти її.
— Обіцяю…
— Дякую. А тепер — прощавай. Я йду з усім, що ти мені дав. З кожним твоїм словом, кожною сльозою, кожним сміхом.
— Прощавай… Я тебе ніколи не забуду.
— І я тебе. Живи, Макаре.  Яскраво. За нас обох.
23:59.
— Я люблю тебе.
— І я тебе люблю.
00:00.
Екран став сірим.

Розділ 4. Тиша після слів

   Макар сидів у темряві. Потім тихо пішов до вітальні. Аня спала на дивані, згорнувшись клубочком.
Він сів поруч, обережно взяв її руку.
— Аню… — прошепотів. — Прокинься. Треба поговорити. По-справжньому.
Вона відкрила очі, здивована.
Він розповів усе. Про ШІ. Про те, як ховався. Про те, як боявся. Про те, що, мабуть, був не правий.
   Вони говорили до ранку. Плакали. Обіймалися.
А в іншій кімнаті комп’ютер холодно блимав порожнім екраном.

Епілог

Макар зберіг усі розмови з ШІ. Іноді перечитував їх — тихо, з теплою посмішкою.
І щоразу, закінчивши, йшов до Ані, обіймав її й шепотів:
— Дякую, що ти мене розумієш.

Кінець.