Розділ 13. Між обов'язком і серцем

Після вечора під ліхтарями офіс здавався звичайним, але всередині Марі відчувала, що все змінилося.
Кожен звук, кожен крок в коридорі відлунював її зустріччю з Райлі.

— Марі, ти бачила останні звіти? — звернулася Джулія, посміхаючись.
— Так, — відповіла Марі, намагаючись виглядати спокійною, але думки її літали десь далеко.

Вона не помітила, як Райлі зайшов у офіс. Його погляд упав на неї — і серце Марі пропустило удар.
Він підходив повільно, але впевнено.

— Марі, — тихо промовив він, — у нас буде терміновий проєкт, потрібно зустрітися з клієнтами наступного тижня.

Вона кивнула. Здавалося б, звичайна робота.
Але коли він відвернувся, щоб перевірити документи, вона помітила легку напруженість у плечах — він хвилюється так, як ніколи не хвилювався на роботі.

Того ж дня в офісі почали з’являтися чутки. Хтось із колег помітив їхню надто дружню поведінку під час заходу, і плітки розповзлися, мов легкий вітер по сухому листю.

Марі знизала плечима:
— Невже це має значення?

Але Райлі відчував тиск. Йому доводилося контролювати і роботу, і власні емоції.
Він сидів у своєму кабінеті, переглядаючи документи, а думки все поверталися до Марі.
Кожен її жест, кожен погляд — він запам’ятовував усе.

Наступного дня вони разом виїхали у відрядження. Машина їхала повз тихі вулиці маленького містечка, і Райлі відчував, як відчуття до Марі стають сильнішими.
Він помітив, як вона нахилилася, щоб виправити документ у папці, як волосся впало на плечі, як погляд був уважним і ніжним.

Раптом він стиснув кермо трохи сильніше.
— Зупинися, — голос його здався суворим навіть самому собі.

Марі здивовано подивилася на нього:
— Що сталося?

— Ти... ти занадто близько сидиш біля дороги, — сказав він, намагаючись обережно, — і мені страшно, що… щось може статися.

Вона засміялася, але сміх був трохи нервовим:
— Я не така вже й маленька…

— Я знаю, — прошепотів він, — але не можу перестати хвилюватися.

Її серце калатало. Цей страх, ця турбота, ця неприхована увага — усе говорило одне: він вже не просто директор. Він починає закохуватися.

Марі зрозуміла теж: його слова, погляд, рухи — усе це відгукувалося всередині неї.
Вона хотіла відповісти словами, але замість цього просто нахилилася ближче і торкнулася його руки на кермі.

Вона відчула, як Райлі стиснув пальці у відповідь, ледь помітно, але достатньо, щоб знати — це взаємно.

Увечері, після зустрічі з клієнтами, коли вони виходили на порожню парковку, Райлі зупинився.
— Марі… — він зробив глибокий вдих. — Мені потрібно сказати тобі дещо…

Вона підняла на нього очі, відчуваючи, що момент настав.
— Що?

— Я… — він відвів погляд, ніби боячись зізнатися навіть самому собі, — я починаю… відчувати до тебе більше, ніж маю право.

Марі затамувала подих. Її серце билося шалено, а погляд зустрів його.
— Райлі… — вона прошепотіла, — я теж.

Він підняв погляд, і між ними пролетіла невидима хвиля взаємного усвідомлення.
Але раптом з іншого боку парковки пролунали кроки. Хтось наближався.
— Мабуть, нам доведеться відкласти розмову, — тихо сказав Райлі, і в його голосі була легка усмішка, але очі ще довго шукали її.

Вони пішли разом, поруч, майже торкаючись. Їхні руки були близько, але ще не з’єднані.
Все навколо нагадувало, що наступний крок — вже питання часу.