Розділ 12. Під світлом ліхтарів

Вечір був прохолодний і трохи вітряний. Маленьке містечко готувалося до щорічного благодійного вечора — події, на яку приходили майже всі.
Цього року виступ мала робити саме Марі — із короткою презентацією про фінанси та майбутній проєкт компанії.

Для неї це було щось нове.
Для нього — випробування терпіння.

Райлі бачив, як вона хвилюється, коли тримає в руках теку з нотатками, як постукує пальцями по обкладинці, і хотів лише одного — підійти й сказати, що все буде добре.

Але поки стояв осторонь, у натовпі, спостерігаючи.

Марі виглядала неймовірно.
Блідо-блакитна сукня ніжно обіймала її талію, відкриваючи ключиці. Волосся, зібране в акуратний пучок, спадало кількома хвилями, що грали на світлі.
Вона виглядала тендітною і впевненою водночас.

Коли вона вийшла на сцену, у Райлі стислося серце.
Він бачив сотні презентацій, слухав десятки промов, але ще жодного разу — так не дихав на півслова.

— …ми прагнемо не лише рахувати цифри, а бачити в них історії людей, — говорила Марі. — Бо будь-який успіх починається з довіри.

Її голос тремтів лише спочатку, а потім став рівним, теплим, живим.
Вона говорила від серця — і кожне слово відгукувалось у його грудях.

Коли промову було закінчено, зала вибухнула оплесками.
Марі вдихнула з полегшенням, а її погляд випадково зустрівся з його.
Він стояв у натовпі, але вона бачила лише його.
Її губи торкнулася легка усмішка — щира, вдячна, особлива.

Пізніше, коли люди розійшлися, а музика стихла, Марі вийшла надвір — у прохолодне повітря вечора.
Вогники ярмаркових ліхтарів тремтіли у повітрі, а поруч було тихо.
Вона вдихнула аромат осінніх квітів і подумала, що давно не почувалася так живою.

— Ти була неймовірна, — пролунав знайомий голос позаду.

Вона обернулася. Райлі стояв у чорному пальті, з легким усміхом, але очі світилися так, ніби він бачив тільки її.

— Дякую, — тихо відповіла Марі. — Але я думала, що втечу зі сцени на другій хвилині.

— Не повірю, — сказав він, підійшовши ближче. — Ти виглядала впевненою і справжньою.
— Може, просто знала, що хтось у залі вірить у мене, — промовила вона, зустрічаючи його погляд.

Він зупинився зовсім поруч.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки.

Вітер легенько торкнувся її волосся.
Марі відчула, як його пальці мимоволі доторкнулися до її щоки, прибираючи пасмо.
Рух був обережний, ледь відчутний — але саме такий, що пробуджує все всередині.

— Райлі… — прошепотіла вона, і його ім’я прозвучало так, ніби вона його давно берегла.

— Так? — його голос був тихим, майже невиразним, але сповненим очікування.

— Якщо хтось нас зараз побачить… — вона кинула короткий погляд на офісну будівлю неподалік.
— Хай бачить, — відповів він, не відводячи очей. — Мені байдуже.

Її серце билося швидше, ніж музика, що долинала з залу.
Він зробив крок ближче, і світ довкола наче зупинився.

Відстань між ними скоротилася до подиху.
Він уже хотів сказати щось — можливо, вперше чесно, без стриманості, — але раптом за спиною пролунали кроки.

— Райлі! — це був голос партнера з міської ради. — О, ви тут! Я вас шукав!

Вони миттєво відступили одне від одного, намагаючись зберегти спокій.
Марі вдала усмішку, поправила волосся.
Райлі коротко кивнув.

— Так, я вже йду, — сказав він, але перш ніж піти, нахилився й ледь чутно додав:
— Я не хочу, щоб цей момент зник. Ми ще поговоримо, добре?

Марі лише кивнула, і в її очах промайнуло щось, що він запам’ятав би навіть серед тисяч облич — ніжність і віра.

Коли вона залишилась сама, то відчула, як у грудях палає щось світле, майже болюче.
Вона вже не сумнівалася: між ними щось народилося.
Те, що не приховаєш навіть під світлом ліхтарів.