Розділ 11. Між рядками звітів і поглядів

Офіс зустрів Марі тихим шумом принтерів і запахом свіжої кави.
Наче нічого не змінилося — ті ж колеги, ті ж папки, ті ж таблиці на екрані.
Але всередині все було інше.
Кожен крок, кожен звук віддавався в грудях теплом, яке з’явилося після того ранку у квартирі Райлі.

— Марі, ти вже повернулася! — вигукнула Джулія, її подруга з бухгалтерії. — Як нога?
— Краще, дякую, — усміхнулася Марі. — Трохи болить, але вже нормально.

— Добре, бо без тебе тут все звалилось би, — пожартувала Джулія, кидаючи на неї змовницький погляд. — До речі, директор питав, коли ти вийдеш.

Марі лише кивнула, намагаючись приховати хвилювання.
Їй хотілося вдавати, що все як завжди, але думка про те, що він поруч, не давала зосередитися.

Вона відкрила ноутбук, спробувала зануритися у звіти — але цифри зливалися у рядки, а перед очима раз по раз виникало його обличчя.
Його усмішка. Його голос, коли він казав: «Я ніколи не думав, що можу так хвилюватися за когось…»

— Міс Кларк, — тихо озвався голос за спиною.

Вона завмерла. Повільно обернулася.
Райлі стояв біля її столу — у сірому костюмі, з легким запахом парфуму і з тим самим поглядом, який вона вже не могла забути.

— Можна на хвилину до мене в кабінет? — запитав він спокійно.

— Так, звісно, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

У кабінеті пахло кавою й деревом.
Він зачинив двері, пройшов до столу, але не сів. Замість цього сперся об край, дивлячись на неї.

— Я хотів ще раз подякувати за ту поїздку, — почав він. — І… вибачитися, що не встежив тоді за тим підвалом.
— Ти не повинен вибачатися, — м’яко відповіла Марі. — Це випадковість. І… я рада, що тоді був ти поруч.

Її слова прозвучали майже пошепки.
Він зробив крок ближче.
— Я теж, Марі.

Тиша зависла між ними, наповнена невимовним.
Марі опустила погляд, але він не відводив свого.
— Ти добре виглядаєш, — сказав він нарешті. — Хоча… ти завжди добре виглядаєш.

Вона не втрималась від усмішки.
— Це небезпечно звучить, пане директоре.

— Ми ж домовилися — Райлі, — нагадав він тихо.
— Райлі, — повторила вона, і це слово прозвучало надто ніжно.

Він зробив ще один крок. Тепер між ними залишалося менше кроку.
— Ти… — він зупинився, вдихнув повітря, ніби збирався з силами. — Ти змушуєш мене відчувати речі, яких я не планував.

Її серце забилося швидше.
— Може, не варто їх стримувати, — ледь чутно прошепотіла вона.

Їхні очі зустрілися — і все, що не було сказано, стало очевидним.
Але раптом у двері постукали.

— Містер Рейд, до вас з міської ради, — пролунало голосом секретарки.

Райлі відступив, опустивши погляд, і видихнув.
— Так, зараз, — відповів коротко.

Марі спробувала приховати розгублену усмішку.
— Робота кличе, — тихо мовила вона.
— Так, — відповів він, і в його голосі чулося розчарування. — Але ця розмова… ще не закінчена.

— Знаю, — відповіла вона. — І, якщо чесно, я не хочу, щоб вона закінчувалась.
Коли вона повернулась до свого столу, серце билося швидше, ніж будь-коли.
Вона знала: між ними вже не буде колишньої дистанції.
Бо деякі речі не можна забути. І не потрібно.