Розділ 10. Ранок, що змінив усе

Тонкий промінь сонця пробився крізь фіранки, ковзнув по обличчю Марі, змусивши її повільно розплющити очі.
На мить вона не зрозуміла, де знаходиться. У кімнаті стояв аромат чаю й чогось теплого, домашнього.

А тоді згадала — сходи, біль, Райлі…
Він приніс її сюди. І залишився.

Вона повільно сіла, притримуючи плед, і прислухалася — у кухні хтось рухався.
Звідти долинув звук тихої музики, брязкіт посуду і знайомий чоловічий голос, що щось тихо наспівував.

Марі усміхнулася. Це був Райлі.

Вона підвелась, трішки кульгаючи, і, спираючись на стіну, підійшла до дверей кухні.
Він стояв біля плити у світлій сорочці, закочені рукави відкривали сильні руки, а волосся було трішки розкуйовджене.
На столі — кава, тости, мед і кілька полуниць.

— Хм… я думала, мені це сниться, — тихо сказала вона, сперевшись на дверну раму.

Райлі обернувся, здивувався, а тоді усміхнувся — по-справжньому, тепло.
— Ти вже прокинулася. Я хотів тебе розбудити запахом кави, а не словами.

— Вийшло, — відповіла Марі, і їхні погляди зустрілися. На мить у повітрі стало тихо, аж чути було, як у чашці бринить ложечка.

— Як нога? — спитав він, підходячи ближче.
— Краще. Хоч трохи болить, але… не страшно.
— Добре, — видихнув він із полегшенням. — Ти мене вчора налякала.

— Вибач, я не хотіла, щоб ти через мене хвилювався.

Він зупинився перед нею, зовсім близько.
— Я не міг інакше, — сказав він тихо. — Коли побачив тебе там, у підвалі… у мене серце в п’яти пішло.

Вона мовчала, дивлячись на нього, і лише усміхнулася куточками губ.
— Райлі, ти ж мій начальник. Ти не маєш хвилюватися настільки сильно.

— Може, вже варто перестати нагадувати мені про посади? — відповів він із легкою усмішкою. — Бо, здається, у нас давно інші ролі.

Марі відчула, як всередині щось тремтить. Їй хотілося жартувати, відвести погляд — але він стояв надто близько, а його очі світилися тією ж турботою, що й учора, коли він ніс її на руках.

Він узяв чашку кави й подав їй.
— Це для тебе. Без цукру, але з медом, — тихо мовив. — Пам’ятаю, ти так п’єш.

— Ти пам’ятаєш навіть такі дрібниці?

— Усе, що стосується тебе, чомусь запам’ятовується саме.

Вона опустила погляд, відчуваючи, як щоки спалахнули.
Він стояв поруч, і в його погляді було щось справжнє — не пристрасть, не гра, а м’якість, від якої хочеться довіряти.

Вони поснідали разом. І хоча розмовляли про звичайне — роботу, книги, погоду — у кожному слові відчувалася нова, невидима близькість.

Коли він допомагав їй сісти на диван, їхні руки знову торкнулися, і цього разу він не відвів погляду.
— Знаєш, Марі… — почав він.
— Мм?
— Я ніколи не думав, що можу так хвилюватися за когось.

Вона м’яко усміхнулася:
— А я не думала, що хтось колись так щиро про мене подбає.

Їхні очі зустрілися знову. І в цій тиші, у світлі ранкового сонця, здавалося, що навколо немає нічого, крім двох сердець, які вже почали битися в одному ритмі.