Розділ 9. Мить коли все змінилося

Понеділковий день почався, як зазвичай. Офіс гудів після вихідних, усі знову бігали з документами, звітами й терміновими дзвінками.
Марі занурилася у роботу, намагаючись не відволікатися на думки, які щоразу повертали її до вчорашнього ранку — до Райлі, його голосу, браслета на зап’ясті й тихого “ти гарна”, що все ще лунав десь усередині.

Райлі ж виглядав спокійним, але всередині відчував, що щось змінилося. Його думки постійно поверталися до неї — до її усмішки, до того, як вона мовчала, коли не треба було говорити.
Він ловив себе на тому, що шукає її погляд між кабінетами.

Близько п’ятої Марі пішла до архіву, щоб забрати звіти за минулий квартал. Приміщення архіву було старим, у підвалі будівлі — вузькі сходи, пил і запах старого паперу.

Коли вона нахилилася за папкою на верхній полиці, одна з коробок похитнулася й почала падати.
Марі відскочила, але оступилася на сходах. Вона встигла вхопитися за поручень, але нога зісковзнула, і все сталося за секунду — гострий біль у щиколотці, глухий звук, темрява.

Через кілька хвилин Райлі почув крик ізнизу. Він кинувся до підвалу, навіть не думаючи.
— Марі! — його голос лунав різко, повний тривоги.

Він побачив її на сходах — вона сиділа, тримаючись за ногу, обличчя зблідло, а волосся вибилося з хвоста.
— Райлі… здається, я підвернула ногу, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, але в очах був біль.

Він опустився поруч, не зважаючи на пил і документи, що валялися навколо.
— Тихо, не рухайся, — прошепотів. — Дозволь я гляну.

Він обережно торкнувся її щиколотки, і вона злегка скривилася.
— Набрякла… Мабуть, розтягнення, — сказав він тихо. І в його голосі прозвучала така турбота, що Марі відчула — це не просто начальник, це хтось, для кого вона вже важлива.

— Треба до лікаря, — додав він твердо.

— Це всього лиш… дрібниця, — спробувала заперечити вона.

— Не сперечайся, — сказав Райлі різко, але в його очах не було гніву — лише страх. — Я не дозволю, щоб з тобою щось сталося.

Він підняв її на руки, так легко, ніби вона важила зовсім нічого.
— Райлі, постав мене, я можу сама...
— Ні, — коротко відповів він. — Ти й так уже налякала мене.

Його руки були сильними й теплими. Вона відчула, як серце калатає в грудях — не від болю, а від близькості. Її щока торкнулася його плеча, і в ту мить світ ніби зупинився.

Після огляду в клініці лікар підтвердив — легке розтягнення, потрібен спокій.
Райлі відвіз її додому.

Дощ знову почав накрапати, і він допоміг їй дійти до дверей. Коли вона вже збиралася подякувати, він несподівано сказав:
— Я залишусь, якщо ти не проти. Хочу бути впевненим, що тобі справді краще.

Вона не заперечувала.

Він заварив чай, поставив поруч на столик і присів біля дивана.
— Ти маєш бути обережнішою, — тихо мовив він. — Я... не хочу, щоб ти зникла з мого поля зору.

— Це через роботу? — усміхнулася вона м’яко.

— Ні, — відповів він, подивившись прямо в її очі. — Через тебе.

Вона завмерла. У його погляді було все — тривога, ніжність, і щось, що ледь наважувалося назватися коханням.

— Райлі… — прошепотіла вона.

— Не кажи нічого, — перебив він. — Просто відпочивай.

Він накрив її пледом, і коли їхні пальці випадково торкнулися, Марі відчула, як через неї пробігло тепло.

Коли вона заснула, Райлі ще довго сидів поруч, дивлячись, як спокійно вона дихає.
І тоді вперше за довгий час він зрозумів — він боїться не втратити контроль над бізнесом чи репутацію.
Він боїться втратити її.