Розділ 8. Ранок після дощу

Перші промені сонця проникали крізь фіранки, малюючи золоті смуги на підлозі. Готель здавався казковим — ніби відділений від усього світу. Тиша, легкий запах кави й шелест вітру за вікном створювали дивну, спокійну гармонію.

Марі прокинулася трохи раніше, ніж зазвичай. Вона сіла на ліжку, загорнувшись у ковдру, і кілька хвилин просто дивилася на ранкове небо. Після вчорашнього вечора серце билося якось по-іншому — спокійніше, але водночас тепліше.

Вона пригладила волосся, заплела його у недбалий хвіст, одягла м’який светр кольору айворі і світлі штани, після чого вийшла в коридор.

У залі кафе вже сидів Райлі — у сірому светрі з високим коміром, рукава злегка закочені, у руках чашка чорної кави. Він виглядав розслаблено, але коли побачив Марі, на його обличчі з’явилась тепла, майже ніжна усмішка.

— Доброго ранку, — сказав він, підводячись.
— Доброго, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки злегка теплішають. — Ти давно прокинувся?

— Десь годину тому. Не міг спати. Ця тиша... — він усміхнувся. — Вона надто спокійна для мене.

— А мені навпаки, після офісного гулу — як відпустка.

Райлі жестом запросив її сісти. На столі вже стояли дві чашки кави, свіжі круасани, тарілка з полуницями.

— Це все ти? — здивувалась Марі.
— Так, — відповів він просто. — Думав, ти любиш полуницю.

— Звідки ти знаєш?

— Ще зі школи. Ти завжди брала з собою в ланчбокс кілька ягід.

Марі засміялася, трохи розгублено:
— Ти пам’ятаєш навіть це?

— Пам’ятаю багато чого. Більше, ніж здається.

Її серце ніби зробило оберт. Ця простота, ця увага — вона розтоплювала щось дуже глибоко всередині.

Під час сніданку вони говорили про дрібниці — про дитинство, музику, книги. Розмова текла легко, немов вони знайомі все життя.

У якийсь момент Райлі дістав із кишені невелику коробочку, обгорнену в папір із логотипом місцевої крамнички.
— Це нічого особливого, — сказав він. — Просто побачив і подумав, що воно тобі пасує.

Вона розгорнула папір і побачила тонкий браслет із срібним листочком. Простий, але елегантний.

— Райлі… — вона ледь посміхнулася, але в голосі було стільки здивування й зворушення, що він опустив очі.

— Не хотів, щоб це виглядало… якось занадто. Просто... ти нагадуєш мені осінь — світлу, справжню.

Її пальці торкнулися браслета, і в грудях защеміло. Вона тихо прошепотіла:
— Дякую. Він дуже гарний.

— Гарний — це слово, яке я сказав би радше про тебе, — тихо додав Райлі, не відводячи погляду.

Вона не знала, що відповісти. Лише усміхнулася — так, як усміхаються, коли всередині повно тепла й трохи страху, що це може бути реальністю.

Після сніданку вони вийшли на подвір’я. Сонце висушило дорогу, і навколо пахло мокрою землею та кавою. Райлі перевірив машину — нові шини вже встановили, можна було їхати.

Але ніхто не поспішав.

— Може, ще трохи прогуляємось? — тихо запропонувала Марі.

Вони пішли стежкою вздовж поля. Трава блищала від роси, а вітер лагідно грався її волоссям. Райлі йшов поруч, не торкаючись її, але відстань між ними здавалася невидимою.

— Знаєш, Марі, — сказав він після довгої паузи, — іноді зустрічі приходять тоді, коли ми вже нічого не чекаємо. І саме тому — стають найважливішими.

Вона глянула на нього, і її погляд відповів без слів.
— Може, саме так і має бути, — прошепотіла вона.

Вони стояли під ранковим сонцем — просто двоє людей, які випадково опинилися поруч, але вже не випадково залишалися.