Розділ 7. Ніч у готелі, якої не мало бути

Сутінки спускалися на містечко, коли вони виїхали з Вудлейка. Дорога вела поміж лісами, і небо вже набирало кольору глибокого індиго.

Марі втупилася у блиск фар, які танцювали в калюжах, коли раптом машина здригнулася.
— Що це було? — насторожено запитала вона.

Райлі зупинився, вийшов, а за хвилину повернувся з ледь помітною посмішкою, але зітхнув.
— Прокололо колесо. І, здається, не одне. Дощ і гравій зробили своє.

— І що тепер? — спитала вона, загорнувшись у пальто.

— Тут за два кілометри маленький готель біля дороги. Переночуємо, а вранці викличемо евакуатор.

Він говорив спокійно, але Марі помітила в його голосі нотку втоми — ту, яку чутно, коли день був надто довгим.

Готель виявився старим, але затишним — кам’яна будівля з дерев’яними віконницями, у вітальні горів камін. Адміністраторка, літня усміхнена жінка, дала їм дві кімнати на другому поверсі.

Марі зупинилася біля вікна свого номера — дощ знову почав сипати м’якими краплями, і все довкола виглядало, ніби картина в золотій рамі.
Вона зняла пальто, розчесала волосся, яке трохи намокло, і вдягла в’язаного кардигана кольору вершків поверх світлої сорочки.

Невдовзі хтось постукав.
— Це я, — почувся голос Райлі.

Він стояв у дверях у темно-синій сорочці, рукава трохи підкатані, волосся злегка розтріпане від вітру.
— Унизу працює невелике кафе, хочеш вечеряти?

— Звучить непогано, — усміхнулася вона.

У кафе горіли свічки, і запах кориці змішувався з ароматом гарячого шоколаду. Вони сіли за столик біля каміну. Вогонь відбивався в очах Райлі, роблячи їх ще теплішими.

— Смішно, правда? — почала Марі, — робоча поїздка, а закінчилася як у кіно.

— І зовсім не смішно, — відповів він. — Іноді те, що здається випадковістю, — просто нагадування, що ми не завжди керуємо життям.

— І ти вмієш приймати це спокійно?
— Навчився. Після кількох поразок — так.

Його голос на мить потемнів, і Марі відчула, що за цими словами стоїть щось більше, ніж робочі труднощі.

— Поразок? — тихо перепитала вона.

Райлі подивився у вогонь.
— Я одного разу довірився не тій людині. І втратив не лише бізнес, а й віру в себе. Довго відновлювався. Повернувся сюди, у це місто, щоб почати з чистого аркуша.

Марі слухала уважно, не перебиваючи. Її очі наповнились теплом і співчуттям.
— Я знаю, як це — починати все з нуля, — сказала вона. — Коли здається, що більше не зможеш довіряти.

— І все ж ти довіряєш. — Він подивився на неї. — Це видно.

Її серце стислося, коли він промовив ці слова. Було щось майже небезпечне в тому, як він дивився — не наче директор, не як знайомий, а як чоловік, який бачить її справжньою.

Після вечері вони вийшли на веранду. Дощ ущух, повітря було прохолодне й чисте. Райлі простягнув їй свій піджак.

— Дякую, але я ж у светрі, — заперечила вона.

— Я не про холод, — сказав він, накинувши піджак їй на плечі. — Просто так спокійніше.

Марі ледь усміхнулася, вдихаючи запах його парфумів — щось деревне, тепле, знайоме.

— Ти дивно вмієш турбуватися, Райлі.
— Тільки про тих, хто цього вартий.

Між ними знову повисла тиша. Та цього разу вона вже не була незручною — скоріше, тихою музикою.

Вона зробила крок ближче.
— Знаєш, колись у школі я думала, що ти — один із тих, хто ніколи навіть не помітить мене.
— А я тоді просто не вмів показувати, що помічаю, — сказав він. — Але бачив.

Її очі знову зустрілися з його. У погляді було щось таке, що змусило серце затремтіти. Вона знала — досить одного кроку, одного слова.
Але Райлі лише торкнувся її руки, легко, майже невловимо, і прошепотів:

— Гарної ночі, Марі.

Він пішов, залишивши її під зоряним небом, з теплом його пальців на своїй шкірі.