Розділ 6. Дорога що зближує

Осінній ранок почався із запаху кави й туманом за вікном. Марі прийшла до офісу раніше за всіх, щоб закінчити звіти. Вона не очікувала, що цього дня все піде інакше.

— Марі, — почулося позаду.
Вона підняла очі від монітора — Райлі стояв у дверях, у темному пальті, з легким усміхом і папкою в руках.
— Ми їдемо до клієнтів у Вудлейк. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

— Я? — вона здивовано підвела брови. — Але… у нас же ще не затверджені фінальні дані.

— Саме тому. Хочу, щоб усе обговорили на місці. І, — він зробив паузу, — думаю, нам обом не завадить зміна обстановки.

Марі кивнула, приховуючи посмішку.
— Добре. Через пів години буду готова.

Дорога тягнулася між жовтими полями та лісами, де листя вже починало опадати золотими хвилями. У машині грала тиха музика — старий джаз, який Райлі, здається, любив.

Марі сиділа поруч, загорнувшись у свій вовняний шарф кольору карамелі, і спостерігала за пейзажем. Її пальці торкалися кружки з гарячим латте, яку вони взяли дорогою.

— Я не думала, що ти любиш джаз, — сказала вона, дивлячись у вікно.

— Люблю все, що змушує світ сповільнюватися, — відповів він. — А ти?

— Мені здається, я весь час кудись біжу. Навіть коли стою на місці.

— Може, час трохи зупинитися.

Він кинув на неї короткий погляд — теплий, розуміючий.

За кілька годин небо раптово потемніло. Почався дощ — спершу дрібний, потім сильний. Райлі пригальмував, бо вітер здіймав листя, ніби граючись із дорогою.

— Доведеться перечекати, — сказав він, зупиняючись біля маленького кафе на узбіччі.

Вони зайшли всередину — у приміщенні пахло свіжою випічкою та корицею. Усе виглядало по-домашньому: старовинні дерев’яні стільці, біла скатертина, вікна, крізь які стікав дощ.

Марі зняла пальто, на ній була світло-кремова блузка, тонкий ланцюжок на шиї й темно-сині джинси, що контрастували з її ніжним образом. Райлі розстебнув свій плащ, під яким виднівся світлий светр і сорочка, комір якої трохи вибивався назовні.

Вони сіли біля вікна, і якийсь час просто мовчали, слухаючи, як дощ стукає по даху.

— Знаєш, — промовив він нарешті, — я пам’ятаю тебе ще зі школи. Ти завжди сиділа на останній парті біля вікна і щось малювала в зошиті.

Марі засміялася.
— Ти пам’ятаєш навіть це?

— Ти тоді здавалася іншою. Спокійною, але ніби десь у своїх світах.

— Можливо, і зараз так, — відповіла вона тихо. — Просто навчилася ховати це від усіх.

— Не ховай, — сказав він, нахиляючись трохи ближче. — Світ і так занадто сірий без тих, хто бачить його кольоровим.

Її серце відгукнулося легким поштовхом. Вона подивилася у вікно — за склом дощ малював потоки, а між ними відбивались їхні силуети, такі близькі, що здавались одним.

— Райлі, — промовила вона після паузи, — ти завжди говориш так, ніби бачиш глибше, ніж інші.

— Може, просто я навчився слухати, — усміхнувся він.

Їхні пальці випадково торкнулися одне одного на столі. І ніхто не відвів руки.

Коли дощ ущух, вони вийшли надвір. Повітря було свіже, а сонце пробивалося крізь хмари, фарбуючи все навколо в м’яке золото.

— Думаю, звіт нам сьогодні не головне, — сказала Марі, вдихаючи запах мокрої землі.

— Згоден, — відповів він. — Сьогодні головне — дорога. І те, що поруч.

Вони рушили далі. Машина м’яко ковзала по мокрій дорозі, а між ними вже не було тієї ділової дистанції.
Тільки тиша, що раптом стала спокійною, домашньою, і погляди, в яких народжувалося щось більше..