Розділ 5. Осінній вечір і слова без формальностей

П’ятниця в офісі тягнулася довше, ніж зазвичай.
За вікнами дрібний дощ ледь торкався скла, лишаючи прозорі доріжки, а в повітрі стояв запах кави, паперу й осінньої вологи.

Марі сьогодні виглядала інакше — не надто святково, але особливо.
Вона вдягла ніжно-бежеву сукню до колін із тонким поясом, що підкреслював талію, і легкий сірий кардиган, який м’яко спадала на плечі. Її темне волосся було зібране у низький пучок, з якого вибивалося кілька неслухняних пасем, і це надавало їй того затишного шарму, який не можна створити спеціально.

Райлі з’явився біля дверей, як завжди — тихо.
На ньому був темно-синій светр, пальто кольору мокрого асфальту й чорні штани. Але не одяг привертав увагу — а спокійна впевненість, що виходила від нього.
Він стояв, спершись на дверний одвірок, і спостерігав за нею, поки вона друкувала щось на клавіатурі.

— Міс Кларк, ви сьогодні ще довго працюватимете? — спитав він, і в його голосі бриніло щось тепліше, ніж ділова цікавість.

Марі, не підводячи очей, усміхнулася:
— Ще трохи, пане директоре.

— Райлі, — поправив він тихо. — Просто Райлі.

Вона зупинила пальці над клавішею і підняла погляд.
— Тоді лише якщо ти — просто Марі.

Він засміявся, і цей сміх змусив офісну тишу стати домашньою.
— Домовились, просто Марі. — Він зробив крок уперед. — У мене є ідея.

— Я слухаю.

— Ходімо звідси. Я чув, у парку після дощу особливо гарно. І каву купимо дорогою.

— Прогулянка? Після офісу? — запитала вона, піднімаючи брову.
— Так, але без робочих тем. Обіцяю, — відповів він, натягуючи на губах ту саму ледь помітну усмішку.

Марі на мить вагалася, та щось у його голосі змусило серце підказати “так”.
— Гаразд. Але ти купуєш каву.

— Домовились.

Вони вийшли з офісу під вечір. Дощ уже вщух, і вулиці сяяли від вогнів вітрин.
Повітря було свіже, пахло мокрим листям і корицею з найближчої кав’ярні.

Райлі ніс два стакани з латте, а Марі тримала маленьку парасольку, під якою вони йшли разом, майже доторкаючись плечима.
Парасолька була занадто мала для двох, тому кожен рух змушував їх трохи ближче схилятися одне до одного.

— Знаєш, я думала, що життя в маленькому містечку передбачуване, — сказала Марі, вдивляючись у вогні ліхтарів.
— І досі так думаєш? — Райлі повернувся до неї.

— Після того, як мій колишній старшокласник став моїм директором — не впевнена.

Він засміявся — низько, щиро.
— Напевно, це єдина користь із дорослого життя — іноді доля дозволяє переграти сцени минулого.

— Ти серйозно кажеш?

— Дуже. Бо іноді другий шанс виявляється кращим за перший.

Марі відчула, як її щоки ледь теплішають, а десь усередині з’являється приємне тремтіння.
— Ти завжди був таким упевненим?

— Ні, — усміхнувся він. — Просто тепер я знаю, чого не варто боятися.

Вони йшли далі. Дерева над головами шуміли від легкого вітру, а вогники ліхтарів грали на її волоссі золотими відблисками.
На мосту вони зупинилися — вода внизу текла спокійно, віддзеркалюючи зорі.

— Гарно тут, — прошепотіла Марі.

— Гарно, — погодився він. — Але не через краєвид.

Вона підняла погляд. Їхні очі зустрілися, і цього разу він не відвів погляду.
Тиша між ними наповнилася електрикою — не гучною, а тихою, як перед дощем.

— Знаєш, Райлі, — сказала вона, — мені з тобою спокійно. Навіть коли мовчимо.

— Бо ми пам’ятаємо, ким були, — відповів він тихо. — І, здається, починаємо розуміти, ким стали.

Вітер підхопив кілька пасем її волосся, і він мимоволі торкнувся їх, поправляючи.
Дотик був коротким, але достатнім, щоб її серце втратило ритм.

Вона відвернулася, щоб приховати усмішку.
— Це, мабуть, просто кава після роботи, — сказала Марі.

— Можливо, — відповів він, — а можливо, саме такі речі змінюють усе...