Розділ 4. Тиша між цифрами

Минуло кілька днів, відколи в офісі з’явився новий директор.
Райлі встиг заслужити репутацію вимогливого, але справедливого керівника. Його поважали навіть ті, хто спершу дивився насторожено.
А для Марі кожен день поруч із ним був випробуванням для серця.

Вона намагалася поводитися звично: звіти, цифри, тиша, кава — все, як завжди. Але щоразу, коли його голос лунав у коридорі, десь усередині неї щось стискалося.
Його присутність не потребувала слів — вона відчувалася у дрібницях: у погляді, який затримувався трохи довше, ніж належить; у тому, як він помічав найменші деталі її роботи; у ледь помітній усмішці, коли вона, сама того не помічаючи, хмурила брови, рахуючи цифри.

Того дня Марі залишилася після роботи — треба було доробити звіт.
В офісі панувала тиша. Тільки настільна лампа кидала тепле світло на папери, і за вікном м’яко шумів дощ.

Вона настільки занурилася у роботу, що навіть не почула, як відчинилися двері.

— Працюєте понаднормово, міс Кларк? — пролунав спокійний, трохи втомлений голос.

Марі здригнулася й підняла голову.
Райлі стояв біля дверей, розстебнувши піджак, у руці тримав чашку кави.
— О, пане директоре… Я просто хотіла закінчити баланс, щоб завтра було легше, — пояснила вона.

Він підійшов ближче й поклав на стіл другу чашку.
— Тоді дозвольте мені приєднатися. Я все одно не поспішав іти.

Вона кивнула, намагаючись приховати усмішку.
— Ви не боїтеся, що співробітники подумають, ніби директор теж працює понаднормово?

— Якщо чесно, — він сів навпроти, — я б волів, щоб думали, ніби директор просто цінує гарну компанію.

Марі відчула, як серце ледь не вискочило з грудей.
Вона спробувала перевести тему:
— Мені здається, вам і без цього вистачає турбот.

— Можливо, — тихо сказав він, — але є моменти, які хочеться затримати. Наприклад, такі, як зараз.

Тиша між ними стала особливою — не офісною, не службовою.
Вона відчула тепло від його слів, навіть не знаючи, як відповісти.
Він уважно подивився на неї, і в його погляді було щось м’яке, людяне, зовсім не “директорське”.

— Ви колись змінювали життя кардинально, Марі? — запитав він після паузи.

— Не знаю… Мабуть, ні. А ви?

— Двічі, — усміхнувся він. — Перший раз, коли поїхав з рідного міста. Другий — коли повернувся сюди.

Вона підняла на нього очі.
— І як вам повернення?

— Як тепла кава після довгої дороги, — відповів він просто.

Марі ледь не втратила дар мови. У цих словах було щось більше, ніж звичайна метафора.
Він подивився на неї знову, але цього разу погляд затримався.
— Ви завжди були такою? — тихо промовив він. — Спокійною зовні, але з вогнем усередині?

Вона усміхнулася, трохи збентежено.
— Можливо, просто навчилася не показувати зайвого.

— Даремно, — відповів він тихо. — Бо те, що ви приховуєте, світиться навіть тоді, коли ви мовчите.

Дощ за вікном став тихішим, світло лампи теплішим, а відстань між ними — коротшою.
Жоден із них не сказав більше нічого. І не треба було.

Того вечора цифри на звіті так і залишилися незаповненими до кінця.
Бо в голові Марі крутилися лише його слова.
І відчуття, що хтось нарешті побачив її не крізь призму паперів, а справжню.