Розділ 3. Неочікуване співпадіння

Ранок у Кларквіллі був ясний, але осіннє сонце проглядало крізь густі хмари, і місто здавалося трохи замріяним.
Марі прийшла на роботу трохи раніше, як завжди, щоб упорядкувати звіти. Сьогодні на ній була світла блузка і акуратна спідниця — її стандартний офісний вигляд, спокійний і стриманий.

Вона розкладала папери на своєму столі, коли секретарка з коридору звернулася до неї:
— Міс Кларк, директор просить вас зайти до кабінету. Потрібен бухгалтер для перегляду фінансових звітів.

Марі трохи здивувалася, але взяла папку і піднялася сходами. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, але вона списала це на хвилювання через важливий звіт.

Вона постукала і обережно відчинила двері.
— Заходьте, — пролунав знайомий голос.

Марі зробила крок уперед, і її серце на мить зупинилося.
— Райлі… — подумала вона, ледве не промовивши вголос.

Він сидів за великим дерев’яним столом у строгому костюмі. Погляд його був спокійний, професійний, але коли він підняв голову, у його очах з’явилася та сама тепла іскра, яку вона пам’ятала з кав’ярні.

— Марі Кларк, — сказав він тихо, майже усміхаючись, — ви тут для перегляду фінансових звітів?

— Так, — відповіла вона, намагаючись зберегти професійний вигляд, хоча серце калатало. — Я підготувала все, що просили.

Він кивнув і поклав на стіл кілька паперів.
— Добре. Давайте почнемо з цих показників.

Вони сіли навпроти одне одного. Тиша була злегка напружена, але не важка — скоріше, як очікування чогось важливого.
— Ви були в одній школі зі мною, — сказав він несподівано, наче між рядків цифр. — Тепер я розумію, звідки в вас такий порядок і точність.

Марі підняла погляд, трохи здивовано:
— Так… це ви пам’ятаєте… Райлі?

— Звісно, — відповів він, посміхаючись. — Не можна забути тих, хто відзначався ще у школі.

Вони обмінялися коротким поглядом, який говорив більше, ніж будь-які слова. Минуле і теперішнє переплелися миттєво: спогади про шкільні коридори, невеликі непомітні деталі, які залишили слід.

Марі відчувала, як її руки стають трохи холодними, але очі не могли відірватися від його обличчя.
Він тихо додав:
— І, схоже, деякі речі залишаються незмінними.

— Мабуть, — відповіла вона, стримуючи посмішку, — деякі речі стають лише більш помітними з часом.

Робота почалася, цифри, графіки, звіти… Але поруч з кожним її рухом, з кожним його поглядом, відчувалася тонка нитка знайомства і тепла, яку неможливо було ігнорувати.
Вони обидва це відчували, і це робило їхню першу офіційну співпрацю одночасно напруженою і дивно комфортною.

Коли зустріч закінчилася, Райлі підвівся.
— Дякую, Марі, — сказав він спокійно. — Ваші звіти завжди точні і акуратні. І… приємно бачити знайому посмішку серед офісних стін.

Марі відчула, як серце трохи стиснулося.
— І мені приємно бачити знайомий погляд… навіть у кабінеті директора, — відповіла вона, не відводячи очей.

Вони обмінялися тихою усмішкою, і в ній уже було щось більше за професійну ввічливість.
Щось, що читач відчував як початок їхньої історії, сповненої ностальгії, тепла і тихої інтриги, що розкриватиметься крок за кроком.