Розділ 2. Перша зустріч

Дощ тривав уже третій день поспіль.
Містечко Кларквілл виглядало, ніби його загорнули в сіру ковдру, і тільки кав’ярні та вітрини магазинів кидали на вулиці теплі відблиски світла.

Марі сиділа за своїм столом, схилившись над звітом. Рівні колонки цифр заспокоювали, ніби в них був порядок, якого бракувало життю.
У двері постукали — Мелісса, як завжди, з двома чашками кави й блиском в очах.

— Чула новину? — вигукнула вона, ледве не розливши каву.
— Якщо про підвищення, то, мабуть, не моє, — спокійно відповіла Марі.
— Ха! Не про підвищення. Про нового директора. Кажуть, приїде сьогодні з самого ранку. З великого міста! — Мелісса театрально округлила очі. — І, увага, ще молодий.

Марі усміхнулася краєчком губ.
— Молодий директор — це звучить як привід для всіх наших колег раптом згадати про макіяж.

— Саме тому я сьогодні в сукні, — гордо заявила Мелісса, крутнувшись перед нею. — А ти, до речі, могла б хоч помаду нанести.

Марі засміялася.
— Дякую, але цифри не звертають увагу на помаду.

Того ж вечора вона зайшла у “Maple & Cream” — маленьку кав’ярню на розі вулиці, де завжди пахло теплом і затишком.
Вона вибрала звичний столик біля вікна, замовила латте й відкрила блокнот.

“Дехто каже, що осінь — пора самотності. Але, можливо, це просто пора нагадувань.”

Дзвінок над дверима тихо пролунав.
Вона не підняла голову одразу — лише коли відчула, що хтось дивиться.
Він стояв біля стійки, високий, у темному пальті, з поглядом, у якому було щось знайоме.

Він узяв каву, озирнувся і, помітивши вільне місце біля Марі, ввічливо нахилив голову.
— Тут вільно?
— Так, звісно, — сказала вона, трохи ніяковіючи.

Він сів навпроти, злегка усміхнувся.
— Дякую. Дощ змусив шукати прихисток.

— Осінь у Кларквіллі така, — відповіла Марі. — Несподівана, як і люди в ній.

— Ви не змінилися, — раптом промовив він, ніби згадав щось дуже знайоме.

Марі здивовано підняла брови.
— Перепрошую?

— Ми ходили в одну школу, — пояснив Райлі. — Я пам’ятаю вас ще з тих часів. Ви завжди сиділи тихо, трохи осторонь, але з таким характером, що неможливо було не помітити.

Її серце стиснулося від ностальгії, і в пам’яті миттєво спливли спогади: шкільні коридори, дзвінки на уроки, випадкові зустрічі у бібліотеці…
— Так… це ви… Райлі, — сказала вона тихо, із легким подивом і посмішкою. — Я вас впізнаю. Ви завжди були трохи старший і… трохи загадковий.

Він усміхнувся, трохи збентежено.
— Можливо. Але відчуття, що впізнав когось важливого, не зникає навіть за роки.

Вона кивнула, дивлячись у його очі:
— Так, здається, і я пам’ятаю вас тепер… Ваша присутність завжди залишала слід.

Вони замовкли на мить. Тепер тиша була не незручною, а теплою — наповненою спогадами й відчуттям, що ця зустріч не випадкова.

— Мабуть, доля любить давати людям другі шанси, — сказав Райлі. — Іноді навіть на чашку кави.

Марі посміхнулася, і відчуття легкого передчуття зміни пройшло крізь неї, як тихий осінній вітер.