Розділ 1. Осінь , що пахне кавою

Осінь у Кларквіллі завжди приходила несподівано.
Ще вчора дерева стояли зелені, а сьогодні — вся вулиця вкрита бурштиновим листям, що шелестить під кроками. Повітря пахло свіжістю, прянощами й кавою, яку готували у кожному другому домі.

Марі Кларк йшла знайомою дорогою до офісу — тією ж, якою ходила вже три роки. Ті самі вітрини, ті самі люди, що вітали її посмішками. Вона любила своє містечко — маленьке, затишне, наче вирізане з листівки. Але іноді її серце шепотіло, що за його межами є щось інше. Щось, чого їй не вистачає.

Вона працювала бухгалтером у невеликій компанії, де кожен знав кожного. Її стіл стояв біля вікна, і вона завжди ставила туди вазочку з сухими квітами. "Щоб було трохи життя в цифрах", — казала вона.
Колеги поважали її — спокійну, точну, пунктуальну. Але ніхто не знав, що вечорами вона пише листи. Не комусь конкретному. Просто — світові, собі, осені.

“Дорога Осене, сьогодні ти пахнеш новим початком. Хоч я й не знаю, для кого саме.”

— Знову пишеш свої листи до вітру? — голос Мелісси вирвав її з думок.
Марі підняла погляд. Подруга стояла біля дверей з двома чашками кави, як завжди усміхнена й трохи розкуйовджена.
— Якщо не писати, думки розлітаються, — відповіла Марі, приймаючи чашку. — А так вони хоча б на папері.

Мелісса засміялася: — О, та ти б краще комусь живому писала. Наприклад, тому хлопцю з книжкової крамниці. Він уже втретє питав про тебе.

— Він просто ввічливий, — відмахнулася Марі, але відчула, як щоки теплішають.
— Або просто закоханий, — підморгнула подруга. — Але, звісно, ти ж занадто зайнята цифрами, щоб це помітити.

Вони сиділи на перерві біля вікна. За склом сипався дощ — тихий, рівний, ніби місто дихало спокійніше під його ритм.
Марі дивилася, як краплі ковзають по склу, і тихо сказала: — Знаєш, іноді мені здається, що життя проходить повз. Я просто рахую чужі гроші, варю каву, читаю книжки, і все. А хочеться… не знаю. Якогось відчуття. Ніби чогось чекаю, але не знаю чого.

Мелісса стала серйозною, рідкісна мить.
— Може, просто ще не настала твоя історія, Марі. Вона знайде тебе, коли буде час.

Марі усміхнулася.
Вона не знала, що саме мала на увазі Мелісса, але слова залишилися з нею.
Дощ продовжував стукати в шибку, а місто жило своїм спокійним життям — таким знайомим і водночас трохи сумним.