Розділ 1. Повернення. 1.1. Дорога до села

Я сиділа біля вікна старого потяга й дивилася, як за склом повільно пропливають
поля.
Літо тільки починалося.
Сонце стояло високо над горизонтом, заливаючи золотим світлом безкраї луки, вузькі
польові дороги та маленькі села, які миготіли за вікном і зникали так само швидко, як
і з’являлися.
У вагоні пахло кавою з паперових стаканчиків, металом і трохи пилом. Десь попереду
плакала дитина. Хтось тихо розмовляв телефоном. Колеса рівномірно стукотіли по
рейках, створюючи дивний ритм, під який легко було загубитися у власних думках.

Я підтягнула ноги на сидіння й сперлася лобом об прохолодне скло.
Минуло вже три місяці.
Три місяці відтоді, як не стало бабусі.
Досі дивно було думати про це.
Мені здавалося, що варто лише приїхати до села — і вона вийде на ґанок, витираючи
руки об старий кухонний рушник, усміхнеться і скаже:
— Софійко, ну нарешті.
Але цього разу ніхто не чекатиме.
Від цієї думки щось неприємно стислося всередині.
Я відвернулася від вікна й подивилася на папку з документами, що лежала поруч.
Усередині були всі папери на будинок.
Договір про спадщину.
Оцінка майна.
Контакти рієлтора.
Усе готово.
Залишалося тільки приїхати, привести будинок до ладу і виставити його на продаж.
Логічне рішення.
Правильне рішення.
Саме так я повторювала собі останні кілька місяців.
Будинок стояв далеко від міста.
Я жила в квартирі.
Працювала.
Мала плани.
Навіщо мені старий дерев’яний будинок посеред села?
Навіщо мені сад, який потребує догляду?
Навіщо мені десятки кімнат, у яких ніхто не живе?
Я знала відповіді.
Не потрібні.
Абсолютно не потрібні.
Тоді чому від самої думки про продаж ставало так сумно?
Потяг трохи хитнувся на повороті.
За вікном промайнуло озеро.

Сонячні відблиски танцювали на воді.
І раптом я згадала себе маленькою.
Мені було років дев’ять.
Я бігла босоніж по траві за будинком, розмахуючи руками, ніби крилами.
Бабуся сиділа на старій лавці під яблунею і сміялася.
— Не так швидко, Софійко! Впадеш!
А я лише голосніше сміялася у відповідь.
Тоді все здавалося таким простим.
Літо тривало вічність.
Яблука завжди достигали.
Бабуся завжди була поруч.
Я ковтнула клубок у горлі.
За останні роки я майже не приїжджала.
Спочатку навчання.
Потім робота.
Потім постійне «немає часу».
Я телефонувала.
Надсилала повідомлення.
Обіцяла приїхати.
Але приїжджала дедалі рідше.
Тепер від цього було боляче.
Дуже.
Я заплющила очі.
Переді мною одразу постали знайомі картини.
Стара кухня з мереживними фіранками.
Запах яблучного пирога.
Дерев’яні сходи, які завжди скрипіли на третій сходинці.
Великий сад.
Найбільший сад, який я коли-небудь бачила.
Навесні він був схожий на білу хмару з квітів.
Улітку — на зелене море листя.

Восени — на казку із золотого світла та червоних яблук.
Я усміхнулася сама до себе.
Попри все, я сумувала за цим місцем.
Дуже сумувала.
— Через двадцять хвилин прибуття на станцію Зелені Яри, — пролунав голос провідниці.
Я розплющила очі.
Двадцять хвилин.
Серце раптом забилося швидше.
Ніби я їхала не в знайоме місце, а в зовсім інший світ.
Можливо, так воно і було.
Тому що за ці три місяці змінилося все.
Я ще раз подивилася у вікно.
Десь далеко на горизонті вже виднілися знайомі пагорби.
Ті самі, які я бачила щоразу, коли приїжджала до бабусі на канікули.
Ті самі, що снилися мені останніми ночами.
Я навіть не помітила, як усміхнулася.
А потім тихо прошепотіла:
— Я вдома, бабусю.
І сама не знала, чому в очах раптом защипало від сліз.