13.2. Розмова під яблунею

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Наче цілий місяць розлуки раптом розчинився в повітрі. Максим стояв посеред дороги. Я — біля хвіртки. І в ту мить мені здавалося, що нікого більше у світі не існує.

— Ти ж хотіла приїхати наступного тижня. 

Нарешті сказав він.

Я усміхнулася. 

— Хотіла.

— І що змінилося?

Я подивилася на нього, на його очі, на знайому усмішку, за якою сумувала весь цей час.

— Я більше не хотіла чекати.

Його погляд потеплішав.

— Мені подобається ця причина.

Я тихо засміялася. І вперше за багато днів відчула, як напруга остаточно відступає.

— Ходімо.

Несподівано сказав Максим.

— Куди?

— Є одне місце.

Я вже знала яке. І виявилася права.

Через кілька хвилин ми сиділи під найстарішою яблунею в саду. Наше місце.

Сонце повільно хилилося до заходу. Між гілками прослизали золоті промені. Стиглі яблука тихо похитувалися на вітрі. Навколо панував той особливий осінній спокій, який приходить лише після довгого літа. Максим сидів поруч. Так близько, що я відчувала тепло його плеча. І водночас між нами залишалося щось невимовлене. Те, що чекало на цей момент уже дуже давно. Максим першим порушив мовчання.

— Як місто?

Я задумалася.

— Шумне.

Він усміхнувся.

— Дуже детальний опис.

— Я старалася.

Кілька секунд ми сміялися. А потім я зробила глибокий вдих. Настав час.

— Максиме.

Він одразу став серйозним.

— Що таке? 

Я опустила погляд на свої руки. Раптом усі слова, які репетирувала цілий місяць, кудись зникли.

— Я завершила всі справи в місті.

Він уважно слухав.

— І? 

Серце калатало так сильно, що я чула його у власних вухах.

— І я повернулася. 

Він мовчав. 

Я підняла голову.

— Не на кілька днів.

Його погляд змінився.

— Софіє...

— Не на тиждень.

Я відчула, як на очі навертаються сльози.

— Я повернулася назавжди.

Запала тиша. Така велика, що було чути шелест листя над нами. Максим дивився на мене так, ніби не міг повірити.

— Назавжди?

Тихо перепитав він.

Я кивнула.

— Я відмовилася від тієї роботи.

Його очі широко розкрилися.

— Через мене?

Я усміхнулася крізь сльози.

— Не тільки через тебе.

Він уважно слухав.

— Через себе, через цей будинок, через сад, через життя, яке я тут знайшла.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Але й через тебе теж.

Максим заплющив очі. Наче намагався усвідомити почуте. А коли знову подивився на мене, в його очах було стільки емоцій, що в мене перехопило подих.

— Божевільна.

Тихо сказав він.

Я засміялася крізь сльози.

— Можливо трохи.

— Трохи?

— Дуже.

І раптом він теж засміявся. Той сміх був таким теплим і щасливим, що в мене защемило серце. А потім він став серйозним.

— Софіє.

Його голос став тихішим.

— Є дещо, що я давно хотів сказати.

Я завмерла.

Максим дивився прямо на мене. 

— Я закохався в тебе ще влітку.Моє серце завмерло.

— Можливо, ще під час тієї першої зустрічі. А може трохи пізніше.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Не знаю.

Я не могла відвести погляду.

— Але з кожним днем це ставало сильніше.

Він видихнув.

— І коли ти поїхала, я зрозумів, наскільки сильно люблю тебе.

Сльози вже котилися по моїх щоках. Але цього разу я навіть не намагалася їх витерти.

— Максиме...

— Ні. Тепер моя черга договорити. 

Я засміялася. Саме так він завжди перебивав мене.

— Я люблю тебе.

Тихо сказав він.

Усе навколо ніби завмерло. Залишилися лише ці три слова. І я зрозуміла, що чекала на них довше, ніж сама собі зізнавалася.

— Я теж тебе люблю.

Прошепотіла я.

Максим завмер. Наче не був готовий це почути. І це було так зворушливо, що я не змогла стримати усмішку.

— Правда.

Додала я.

— Я люблю тебе.

Його очі заблищали. А в наступну секунду він обережно взяв мою руку. Переплів свої пальці з моїми, а я стиснула його долоню у відповідь. І вперше за дуже довгий час усе стало на свої місця.

Попереду ще було багато невідомого. Але тепер ми були разом. І цього вистачало.

Сонце повільно опускалося за яблуневий сад. Золоте світло огортало старий будинок, гілки яблунь, наші руки. І сидячи під деревом, яке пам'ятало ще бабусину молодість, я раптом подумала, що вона б зараз усміхалася. Тому що її історія завершилася багато років тому. А наша тільки починалася.