Розділ 13. Повернення додому 13.1. Повернення

Рівно місяць минув відтоді, як автобус повіз мене із села до міста. За цей час життя ніби повернулося до звичного ритму і водночас залишалося зовсім іншим. Я ходила на роботу, завершувала старі проєкти, зустрічалася з колегами, пила каву дорогою до офісу, стояла в заторах, чула постійний шум машин за вікном. Усе було так, як раніше. І все ж не так. Бо тепер я постійно порівнювала міський шум із шелестом яблунь, світло рекламних вивісок із зоряним небом над луками, поспіх людей із повільними сільськими вечорами. І щоразу серце тягнулося в один бік.Додому. Справжньому дому.

Після розмови в автобусі я відмовилася від нової посади проте не звільнилася одразу. Потрібно було завершити справи чесно, передати проєкти, закрити всі питання. Саме тому минув цілий місяць. Місяць дзвінків із Максимом. Іноді ми розмовляли по кілька годин. Я розповідала про місто, а він — про ферму, про врожай, про нове лоша, який народився наприкінці літа, про діда Петра, який упав із драбини й відмовлявся їхати до лікаря. І кожного разу, коли чула його сміх, усередині ставало тепліше. Але навіть цього було недостатньо. Бо розмови телефоном не могли замінити його присутність, не могли замінити прогулянки, погляди, дотики. Не могли замінити дім. Тому одного ранку я прокинулася, подивилася на календар і зрозуміла, що досить чекати.

Усі справи завершено, рішення прийнято. Час повертатися. Не попереджаючи нікого. Особливо Максима. Від цієї думки на губах сама собою з'явилася усмішка. Хотілося побачити його реакцію. Тож уже через кілька годин я сиділа в тому самому автобусі, біля того самого вікна. Тільки тепер усе було інакше.

Місяць тому я їхала до міста, щоб розібратися у своєму житті. Тепер я поверталася до життя, яке обрала. За вікном змінювалися краєвиди. Літо поволі поступалося місцем ранній осені. Деякі дерева вже починали золотитися. Повітря стало прохолоднішим. І все ж село залишалося таким самим красивим.

Коли автобус нарешті зупинився біля знайомої зупинки, серце калатало так сильно, що я ледве могла дихати. Я вийшла надвір і завмерла. Трохи прохолодне, свіже повітря із запахом трави, яблук і землі після нічної роси. Я заплющила очі. Глибоко вдихнула і усміхнулася. 

— Я вдома.

Прошепотіла сама собі.

Дорога до будинку здалася коротшою, ніж будь-коли. Сонце м'яко освітлювало знайомі стежки. На подвір'ях працювали люди. Десь гавкали собаки. Біля магазину сиділи бабусі, які обговорювали новини. Одна з них впізнала мене.

— Софійко! Ти повернулася?

Я засміялася.

— Повернулася. 

І сама здивувалася тому, як природно це прозвучало. Не приїхала, не завітала, в саме повернулася.

Нарешті переді мною з'явився мій будинок. Серце защеміло. Яблуні стояли в золотому осінньому світлі. Їхні гілки були важкі від стиглих плодів. Сад здавався ще красивішим, ніж улітку. Я відчинила хвіртку. Знайомий скрип змусив усміхнутися. І раптом... Почула знайомий рідний голос. 

— Софіє? 

Я завмерла і повільно обернулася.

На дорозі стояв Максим. Мабуть, щойно повертався з ферми. На ньому була темна куртка, руки сховані в кишені, волосся трохи розтріпав вітер. І він дивився на мене так, ніби не вірив власним очам.

Кілька секунд ми просто мовчки стояли. А потім його обличчя змінилося. Здивування. Полегшення. Радість. Усе одразу.

— Ти... 

Почав він. 

Я усміхнулася. 

— Сюрприз. 

І вперше за весь місяць відстань між нами зникла. Максим тихо невіряче засміявся.