12.4. Поворотний момент

Автобус виїхав із села о сьомій ранку. Я сиділа біля вікна, притискаючи до грудей рюкзак, а поруч на сусідньому сидінні лежала моя куртка. За склом повільно пропливали знайомі краєвиди: луки, поля, невеликі пагорби.

Із кожним кілометром будинок серед яблунь залишався все далі позаду. Я дивилася у вікно і згадувала своє перше прибуття, запилений перон, важку валізу, думки про продаж будинку. Тоді я була впевнена, що проведу тут лише кілька тижнів. Я навіть не підозрювала, що це літо змінить усе моє життя.

Автобус м'яко підстрибнув на нерівній дорозі. Пасажири навколо дрімали. Хтось читав газету. Літня жінка через прохід в'язала шкарпетку. А я знову повернулася до власних думок. Учорашня розмова з Максимом не виходила з голови. Його голос, усмішка, слова.

"Тоді повертайся."

Я мимоволі усміхнулася. Повертайся. Таке просте слово, але саме воно не давало мені спокою весь ранок. Тому що правда була очевидною. Я вже думала не про те, чи повернуся. Я думала про те, як швидко зможу повернутися.

Від цієї думки я тихо засміялася. Жінка поруч здивовано подивилася на мене. Я лише вибачливо всміхнулася.

За вікном промайнув дорожній знак. До міста залишалося трохи більше години. І саме тоді задзвонив телефон. На екрані висвітилося: Олена. 

Я кілька секунд дивилася на ім'я, потім відповіла.

— Софіє!

Пролунав бадьорий голос.

— Ти вже в дорозі?

— Так.

— Чудово. Ми всі чекаємо на тебе.

Я дивилася у вікно на небо, поля. І вперше за довгий час не відчула хвилювання, навпаки, відчула дивовижний спокій.

— Олено.

— Так?

Я усміхнулася.

— Я багато думала останніми тижнями.

На тому кінці запала тиша.

— І?

Я подивилася на своє відображення у вікні. На дівчину, яка приїхала в село кілька місяців тому. І на ту, якою стала тепер. Це були майже дві різні людини.

— І зрозуміла, що не хочу приймати цю посаду.

Кілька секунд було тихо. Настільки тихо, що я чула шум двигуна автобуса.

— Ти впевнена? 

Нарешті запитала Олена. І я несподівано зрозуміла що абсолютно так. Без жодного сумніву.

— Так. 

Відповіла я.

— Впевнена.

Розмова спокійно тривала ще кілька хвилин. Коли дзвінок закінчився, я поклала телефон на коліна і просто сиділа дивлячись у вікно.

Світ навколо ніби став яскравішим. Я відмовилася від роботи, від пропозиції, про яку раніше могла лише мріяти і зовсім не відчувала жалю, лише полегшення. Наче після довгої грози нарешті виглянуло сонце.

У цей момент автобус виїхав на пагорб. І далеко позаду, майже біля самого горизонту, ще можна було побачити знайомі зелені поля. Десь там залишився будинок, сад і Максим. Моє серце наповнилося теплом. Я розуміла, що ця поїздка до міста більше не схожа на втечу, тепер це було лише завершенням одного розділу щоб почати інший.

Коли автобус мчав уперед дорогою, що вела до міста, я дивилася на сонце, яке підіймалося над полями, і вперше за дуже довгий час знала напевно: я більше не шукаю свій дім, я вже його знайшла, серед яблунь і в очах людини, до якої збиралася повернутися.