12.3. Прощання із садом

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник. На кілька секунд мені здалося, що це звичайний день. Що зараз я вийду в сад із чашкою кави, почую спів птахів, побачу сонце між яблунями, а потім погляд упав на валізу біля дверей і серце стислося. Сьогодні я мала їхати. Нехай ненадовго, лише для того, щоб остаточно вирішити питання з роботою. Але сама думка про від'їзд змушувала мене відчувати дивний смуток.

Після сніданку я вийшла надвір. Ранок був сонячним. Після нічної прохолоди повітря здавалося чистим і прозорим, яблуні тихо шелестіли на легкому вітрі, над квітами дзижчали бджоли.

Я зупинилася на ґанку. Переді мною лежав увесь сад. Мій сад. І від цієї думки до горла підкотився клубок. Колись я хотіла якомога швидше продати це місце. Не залишаючи собі часу навіть озирнутися. Тепер сама не могла повірити, що це була я.

Повільно я рушила знайомою стежкою. Трава торкалася ніг. Сонячні плями танцювали між гілками. Кожен крок викликав спогади.

Ось стара лавка. Тут я прочитала перший лист бабусі. Тоді все тільки починалося. Я ще не знала, як сильно зміниться моє життя.

Я торкнулася спинки лавки. Дерево було теплим від сонця.

— Дякую. 

Тихо прошепотіла я. Наче говорила і з лавкою, і з бабусею одночасно.

Далі стежка привела мене до старої гойдалки. Вона легенько погойдувалася від вітру, скрипіла знайомим звуком. Я сіла і на мить заплющила очі, переді мною ніби ожили всі ті вечори: мої роздуми, сумніви бабусині листи, а потім і Максим з його усмішкою і жартами, звичкою спиратися плечем на дерево, коли слухав мене. Серце одразу защеміло і я розплющила очі. 

— Ідіотка. 

Тихо сказала сама собі. 

Можливо, якби я була чеснішою раніше, нам вдалося б уникнути стількох болючих моментів. Та минулого вже не змінити. Попереду залишалося лише майбутнє. Я підвелася й рушила далі.

Стежка вела до найстарішої яблуні в саду. Саме під нею бабуся любила пити чай. Саме тут вона часто сиділа вечорами з книжкою. І саме під цим деревом ми з Максимом влаштували пікнік. Я усміхнулася згадавши, як він сперечався зі мною через рецепти бутербродів, як намагався довести, що яблука можна додавати майже до будь-якої страви. Тоді я сміялася так сильно, що навіть розлила чай. Дивно. Із сотень спогадів пам'ять часто залишає саме такі дрібниці, не великі події, а моменти.Я обережно поклала долоню на шорстку кору дерева.

— Я повернуся.

Прошепотіла я. І зрозуміла, що кажу це абсолютно щиро. Не тому, що так треба чи тому, що це красиві слова, в тому, що більше не могла уявити своє життя без цього місця.

Вітер пройшовся кронами яблунь. Наче сад відповів мені і я рушила до кінця ділянки. Туди, де відкривався вид на поля. Звідси було видно далекі луки, річку і навіть частину дороги до ферми. Моє серце миттєво прискорилося. Максим. Навіть зараз одна думка про нього змушувала всередині все перевертатися. Деякі місця стають домом не тоді, коли ти в них народжуєшся, а тоді, коли знаходиш у них себе.