12.2. Прощання з Максимом

Дорогою мені стало страшно. Не через роботу чи майбутнє, а через Максима. 

Що, якщо він не захоче мене бачити?

Що, якщо вже запізно?

Що, якщо сварка зруйнувала все те прекрасне, що було між нами? 

Я згадала його обличчя того дня на фермі. Його погляд, біль. І серце боляче стиснулося. Але потім згадала бабусин лист.

"Менше бійся."

— Добре.

Тихо сказала сама собі.

— Досить боятися.

І рушила далі дорогою до ферми.

Вечір був теплим. Небо — безхмарним. На луках колихалися високі трави. Десь ще співали птахи. Усе літо я ходила цією дорогою. Іноді сама, а іноді поруч із Максимом.

Сьогодні кожен крок давався важче. Чим ближче я підходила до ферми, тим сильніше калатало серце.

Коли за деревами з'явилися знайомі будівлі, я мимоволі зупинилася. Ферма жила своїм звичним життям: працювали люди, гули трактори, чулися голоси. І раптом я побачила його.

Максим стояв біля загорожі, спиною до мене. На ньому була світла футболка із засуканими рукавами. Темне волосся трохи скуйовджував вітер. 

На якусь мить я просто завмерла. Наче бачила його вперше. І водночас так, ніби знала все життя.

Максим ніби відчув мій погляд і обернувся. Наші очі зустрілися. І весь світ навколо раптом стих.

Він не усміхнувся. Я теж. Між нами все ще стояла та сварка, ті слова, образи. 

Я зробила кілька кроків ближче.

— Привіт.

Тихо сказала я.

— Привіт. 

Відповів він. Його голос був спокійним і втомленим.

На кілька секунд запала тиша.

Я дивилася на знайомі карі очі, ледь помітну щетину, руки, які він сховав у кишені. І раптом зрозуміла, як сильно сумувала.

— Я завтра їду до міста.

Нарешті сказала я.

Максим лише кивнув.

— Знаю.

Серце боляче кольнуло.

— Звідки?

— У селі новини довго не затримуються.

На його губах з'явилася слабка усмішка. І вона одразу зникла. Я опустила погляд.

— Я не хотіла, щоб усе так сталося.

Максим мовчав.

— Правда.

Вітер колихав траву між нами.

— Я знаю.

Нарешті сказав він.

Я підняла голову.

— Знаєш?

Він коротко кивнув.

— Ти ніколи не вміла брехати.

Попри все я ледь помітно усміхнулася. І він теж. Лише на секунду, а потім тиша повернулася.

— Мені шкода.

Прошепотіла я. Цього разу по-справжньому від усього серця.

— Шкода, що мовчала, шкода, що поранила тебе, шкода, що дозволила страху керувати мною.

Максим опустив очі.

— І мені шкода.

Я завмерла.

— За що?

Він важко видихнув.

— За деякі слова, за те, що не спробував тебе зрозуміти.

Я відчула, як щось усередині починає танути. Наче крига, яка розділяла нас усі ці дні.

Ми стояли зовсім поруч. І раптом стало зрозуміло: ніхто з нас насправді не хотів цієї сварки, ми просто боялися. Боялися втратити одне одного.

Максим подивився кудись на поля.

— Коли повернешся?

Тихо запитав він.

Серце пропустило удар. Повернешся... не якщо, в коли.

Я усміхнулася крізь сльози.

— Скоро.

Він подивився на мене. І я побачила в його очах ту саму надію. Ту саму, яку відчувала сама. Але цього разу я не відвела погляд.

— Максиме...

Мій голос трохи затремтів.

— Так?

Я дивилася в його очі. І знала, що повинна сказати це зараз. Поки не стало пізно.

— Ти дуже багато значиш для мене.

Його подих збився. Я бачила це, бачила, як напружилися його плечі, як він дивиться на мене. Наче боїться повірити.

— Софіє...

Але я похитала головою.

— Ні. Дай мені договорити.

Я нервово всміхнулася.

— У мене погано виходять такі розмови.

І вперше за довгий час на його обличчі з'явилася справжня усмішка.

— Це правда.

Я тихо засміялася крізь сльози. А потім сказала те, що давно жило в моєму серці.

— Я не знаю, як виглядатиме наше майбутнє. Не знаю, що буде через місяць чи через рік. Але знаю, що не хочу життя, у якому тебе немає.

Після цих слів світ ніби завмер. Максим дивився на мене не кліпаючи.

І я побачила в його очах полегшення, ніжність, любов. Ту саму любов, яку він більше не намагався приховати.

Повільно він зробив крок ближче. І між нами майже не залишилося відстані.

— Тоді повертайся.

Тихо сказав він хриплим голосом.

— Бо я теж не хочу такого життя.

Сльози остаточно покотилися по моїх щоках. Але вперше за багато днів це були не сльози болю, в надії.

Ми ще не вирішили всіх проблем. Попереду залишалися важливі розмови, місто, робота, майбутнє. Але коли я дивилася в його очі, то знала: ми більше не стоїмо по різні боки. І вперше за весь цей довгий шлях від дня мого приїзду до бабусиного будинку мені здавалося, що все обов'язково буде добре.