Розділ 12. Вибір. 12.1. День від'їзду

Я прокинулася ще до світанку. І кілька секунд не могла зрозуміти, чому серце так дивно калатає. Потім згадала. Сьогодні був той день. День, коли я мала дати відповідь.

За вікном ще панувала напівтемрява. Сад тільки починав прокидатися. У повітрі стояла тиша, яку порушував лише спів ранніх птахів. Я лежала, дивлячись у стелю. І відчувала, як усередині повільно наростає хвилювання. 

Дивно. Ще місяць тому цей день здавався простим. Я б просто повернулася до міста. Продовжила своє життя. Закрила будинок. Історія була б завершена. А тепер усе стало набагато складніше. Або, можливо, набагато чесніше.

Я підвелася з ліжка. Накинула легкий светр. І вийшла на ґанок. Ранок був прохолодним. Трава блищала від роси. Між яблунями лежав легкий туман. Я вдихнула на повні груди. Можливо, востаннє. Від цієї думки щось боляче стислося всередині. 

На кухонному столі лежав телефон. Поруч — бабусин останній лист. Учора ввечері я так і не наважилася зателефонувати в офіс. Не тому, що не знала відповіді. Навпаки. Я знала її надто добре. І це лякало. Бо тепер доведеться визнати її не лише собі.

Після сніданку я почала збирати речі. Не тому, що вирішила поїхати. А тому, що мала поїхати до міста хоча б на кілька днів. Поговорити особисто. Закрити всі питання.

Валіза стояла посеред кімнати. Я складала одяг, книги, блокнот. І раптом зрозуміла, що зовсім не відчуваю радості від повернення. Раніше перед поїздками мене завжди охоплювало передчуття.

Рух.

Нові справи.

Нові можливості.

Зараз нічого такого не було. Лише дивне відчуття, ніби я їду не додому. А навпаки — від дому. Я завмерла посеред кімнати. Потім гірко всміхнулася.

— Ось і все. 

Прошепотіла сама собі. 

— Ти вже все вирішила.

У відповідь будинок лише тихо скрипнув старими сходами.

Опівдні я вийшла в сад. Хотілося побути тут ще трохи. Запам'ятати. Сонце лагідно гріло яблуні. Гілки вже важчали від плодів. Вітер колихав траву. Усе було таким живим. Таким рідним.

Я повільно пройшла знайомою стежкою. Повз лавку, де читала бабусині листи. Повз стару гойдалку. Повз клумби, які встигла привести до ладу. Кожен куточок саду тепер зберігав спогади. І майже в кожному з них був Максим. Тут ми сиділи під час пікніка. Тут він показував мені, як обрізати сухі гілки. Тут ми сперечалися про найкращий сорт яблук. Я заплющила очі. І раптом зрозуміла, як сильно сумую. Не через тиждень розлуки. Через те, що ми досі не поговорили. Після сварки. Після фестивалю. Після всього. Минуло стільки часу. А ми так і залишилися кожен зі своїм болем. У грудях знову з'явилася знайома важкість. Я більше не хотіла цього. Не хотіла, щоб останнім спогадом залишилася сварка. Не хотіла, щоб між нами залишилися лише недомовленості. Навіть якщо він більше не захоче мене бачити. Навіть якщо не пробачить. Я повинна була спробувати.

Після обіду валіза вже стояла біля дверей. На старому годиннику була майже п'ята. Автобус до міста вирушав завтра. Я сиділа на ґанку з чашкою чаю. Спостерігаючи, як сонце повільно ховається за пагорбами. Небо палало помаранчевими та рожевими барвами. Яблуні відкидали довгі тіні. Усе навколо виглядало таким прекрасним, що серце стискалося ще сильніше. І тоді я прийняла рішення. Не про роботу. Не про місто. Про Максима. 

Я більше не збиралася чекати. Якщо бабусині листи навчили мене чогось, то лише одного: людей, яких любиш, не можна залишати наодинці з недомовленостями.

Я підвелася з ґанку.Подивилася в бік дороги, що вела до ферми. Вечір потроху наступав. І саме тоді я зрозуміла, що знаю, куди піду сьогодні. Бо іноді найважливіший вибір починається не з великого рішення. А з одного кроку назустріч людині, яку боїшся втратити.