Розділ 11. Останній лист. 11.1. Стара скриня

Після тієї ночі щось змінилося. Не навколо. У мені. Я більше не намагалася переконати себе, що все буде добре саме собою. Не намагалася придумати ідеальне рішення. Не тікала від думок про Максима. Бо правда вже була надто очевидною.
Я любила його.
А він любив мене.
І тепер потрібно було знайти сміливість щось із цим зробити. Та поки що між нами залишалася тиша.

Наступного дня небо затягнули важкі хмари. Здавалося, ось-ось почнеться дощ. Я вирішила залишитися вдома. Старий будинок зустрів мене знайомими звуками. Скрипом підлоги. Тихим цоканням годинника. Шелестом вітру за вікнами. За останні місяці він перестав бути чужим. Тепер кожна кімната здавалася рідною. Наче будинок поступово приймав мене назад.

Після сніданку я піднялася на горище. Не тому, що щось шукала. Просто не хотілося сидіти на місці. Під самим дахом пахло старим деревом.
Пилом.
Часом.
Крізь маленьке кругле віконце пробивалися тонкі промені світла. У повітрі повільно кружляли порошинки. Старі меблі відкидали довгі тіні. Я проходила повз знайомі коробки. Ті самі, серед яких знайшла перші листи. Рука машинально ковзнула по старій шафі.
І раптом...
Стук.
Я завмерла.
Звук був іншим.
Глухим.
Порожнім.
Я насупилася.
Постукала ще раз.
Знову.
Серце раптом пришвидшилося. Обережно відсунувши кілька старих ковдр, я присіла навпочіпки. За шафою виднілася частина дерев’яної підлоги. Трохи темніша за інші дошки.

— Невже...

Прошепотіла я.

Кілька хвилин потому я вже намагалася підчепити дошку старим ножем для листів. Руки тремтіли. Не від страху. Від хвилювання. Дошка піддалася не одразу. Та зрештою повільно піднялася. Під нею ховалася невелика порожнина.
А всередині...
Стара дерев’яна скриня.
Я завмерла.
Вона була невеликою. Темною від часу. Із потертими металевими кутами. На кришці ще можна було розгледіти вирізьблені яблуневі квіти. Я обережно провела пальцями по дереву.

Цю скриню явно ховали навмисно. І чомусь серце підказувало: Саме її я шукала весь цей час.

За вікном почав накрапати дощ. Краплі тихо застукали по даху. Створюючи дивний затишний ритм. Я повільно відкрила кришку. Усередині лежало кілька речей. Стара фотографія. Засушена яблунева квітка. Маленький срібний кулон.
І конверт.
Мій подих перехопило.
Конверт був лише один. Не десятки листів. Не щоденник. Один-єдиний лист. На пожовклому папері бабусиним почерком було написано:

«Для Софії.»

Світ навколо ніби завмер. Я дивилася на знайомі літери й не могла поворухнутися. Усі попередні листи були частиною її історії.
Спогадами.
Розповідями.
Порадами.
Але цей...
Цей був адресований мені.
Особисто.
Руки почали тремтіти сильніше. Я обережно взяла конверт. Наче він був крихким скарбом. У грудях наростало дивне відчуття.
Передчуття.
Надія.
Страх.
Усе разом.
За час, проведений в цьому будинку, бабусині листи неодноразово змінювали моє життя.
Допомагали.
Направляли.
Відкривали очі на речі, яких я раніше не помічала. І зараз мені раптом здалося, що цей лист стане найважливішим із усіх.

Дощ за вікном посилився. Горище потонуло в м’якому напівмороці. Я притиснула конверт до грудей. І повільно опустилася на старий стілець біля вікна. Серце калатало так голосно, що заглушувало шум дощу. Я ще не знала, що написала бабуся. Але відчувала: Після цього листа вже ніщо не залишиться колишнім.