10.3. Самотні дні

Після сварки минув один день.
Потім другий.
Потім третій.
І з кожним днем тиша між нами ставала все більш реальною. Спочатку я чекала. Що Максим напише. Подзвонить. Прийде до будинку, як робив це десятки разів раніше.
Скаже щось на кшталт:
«Гаразд, ми обоє були дурнями.»
І ми посміємося.
Поговоримо.
Усе виправимо. Але цього не сталося.

Щоранку я прокидалася від звичних звуків села. Відчиняла вікно. Дивилася на дорогу. І відчувала розчарування. Дорога залишалася порожньою. Першого дня я ще переконувала себе, що він просто зайнятий. На фермі завжди багато роботи. Особливо влітку.

На другий день почала хвилюватися.
На третій — зрозуміла.
Він справді образився. І мав на це право.

Я сиділа на ґанку з книгою в руках. На тій самій лавці, де ми колись годинами говорили. Сторінки залишалися незмінними. Я читала один і той самий абзац уже вп’яте. Не запам’ятовуючи жодного слова. Перед очима весь час стояв той день.
Ферма.
Вітер.
Його голос.

«Якщо ти не можеш бути зі мною чесною...»

Я різко закрила книгу.

— Досить.

Прошепотіла сама собі. Але думки не слухалися. Навіть сад змінився.
Звісно, насправді він був таким самим. Яблуні все так само шуміли на вітрі. Трава пахла літом. Сонце золотило старі гілки. Та без Максима все здавалося трохи порожнім. Я помічала його присутність навіть там, де його не було.
Ось луг, де ми бачили світлячків.
Ось річка, до якої він мене водив.
Ось стара стежка через поле.
Ось лавка біля магазину, де він колись пів години доводив, що полуниця краща за черешню.
Усе нагадувало про нього. І від цього ставало тільки гірше.

На четвертий день я відкрила новий лист бабусі. Цього разу вона писала про сварку з Андрієм. Про свою першу велику сварку.

Я сиділа біля вікна й читала пожовклі рядки.

«Тоді мені здавалося, що все скінчилося.»
«Ми не розмовляли майже тиждень.»
«Я була впевнена, що він більше не повернеться.»

Я відчула, як стискається горло. Занадто знайомо.

«І знаєш, чого я боялася найбільше?»
«Не того, що він піде.»
«А того, що моя гордість не дозволить мені зробити крок першою.»

Я повільно опустила лист. Будинок навколо був тихим. Настільки тихим, що я чула спів птахів у саду. І власне серце.

Чому все стало таким складним? Ще місяць тому моєю найбільшою проблемою був продаж будинку. Тепер же я не могла уявити своє життя без людини, яку зустріла тут випадково.

Увечері я вирішила пройтися. Сонце вже починало сідати. Повітря ставало прохолоднішим. Над луками літали ластівки. Я сама не помітила, як ноги привели мене до річки.
Нашого місця.
Вода повільно текла між берегами. Очерет тихо шелестів. Все виглядало так само, як раніше. Тільки поруч нікого не було. Я сіла на траву. Обхопила коліна руками. І довго дивилася на воду. Десь далеко почувся кінський іржання.
Грім.

Серце боляче стиснулося. Ферма була зовсім недалеко. Можливо, Максим зараз там. Можливо, працює. Можливо, теж думає про нашу сварку. А може й ні. Саме ця думка лякала найбільше.

Коли почало темніти, я повернулася додому.
Повільно.
Не поспішаючи.
Наче боялася залишатися наодинці зі своїми думками. Але вони все одно чекали на мене.
У порожньому будинку.
У тихому саду.
У кожній кімнаті.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Лежала, дивлячись у темряву. І слухала, як вітер ворушить яблуні за вікном. Вперше за все літо будинок здавався таким самотнім. Майже таким, яким був у день мого приїзду. І десь між шелестом листя та цоканням старого годинника я почала розуміти те, що намагалася не визнавати. Іноді любов не зникає через одну сварку. Але мовчання здатне зробити те, чого не можуть навіть найболючіші слова. І якщо ми продовжимо мовчати, то дуже скоро між нами не залишиться нічого, крім спогадів.