10.2. Сварка

Кілька секунд після моїх слів минули в тиші.
Нестерпній.
Важкій.
Такій, від якої хотілося втекти. Максим усе ще тримав у руках аркуш. Вітер ворушив його краї. Але він навіть не помічав цього.

— І скільки ти ще збиралася мовчати?

Тихо запитав він.
Я ковтнула.

— Не знаю.

— День?

— Максиме...

— Тиждень?

Його голос залишався спокійним. І саме це було найгіршим.

— Я просто хотіла розібратися.

— Сама?

Я заплющила очі.

— Так.

Максим коротко засміявся. Без радості.  Без гумору.

— Звісно.

Я відчула, як усередині щось боляче стиснулося.

— Не треба так.

— Як?

Він нарешті подивився мені в очі.

— Як саме, Софіє?

Я розгубилася. Тому що відповіді не було.

— Я не хотіла тебе образити.

— Але образила.

Це прозвучало настільки просто. Настільки чесно. Що стало ще болючіше. Навколо нас продовжувало жити звичайне життя. Десь працював трактор. Гавкали собаки. Хтось кликав дітей обідати. А мені здавалося, що весь світ завмер.

— Ти думаєш, справа в роботі?

Запитав Максим. Я насупилася.
— А в чому ще?

Він похитав головою.

— Не в роботі.

На мить я навіть розгубилася.

— Тоді в чому?

Максим зробив крок убік. Провів рукою по волоссю. Вперше за весь час я побачила, наскільки він напружений.

— Справа в тому, що ти вирішила все сама.

Його голос став жорсткішим.

— Ти дозволила мені думати, що все добре. Дозволила будувати плани. Дозволила...

Він замовк. Наче сказав більше, ніж хотів. Серце боляче вдарилося об ребра.

— Я не просила тебе будувати плани.

Вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати. Максим завмер. Одразу. І я відразу пошкодувала про сказане. Але було вже пізно.

— Ось як.

Тихо сказав він.

— Я не це мала на увазі.

— Ні.

Його усмішка була гіршою за будь-який крик.

— Саме це ти й мала на увазі.

— Максиме...

— Знаєш що?

Він різко видихнув.

— Я ж не дурень. Я бачив, що між нами відбувається. Бачив кожен твій погляд. Кожну усмішку. Кожен момент.

Мене ніби вдарили.

— І тепер дізнаюся, що весь цей час існувала частина твого життя, про яку ти навіть не хотіла мені розповісти.

— Це несправедливо!

Не витримала я. Максим здивовано підняв брови.

— Несправедливо?

— Так!

Мій голос теж підвищився.

— Ти поводишся так, ніби я вже поїхала! Ніби вже все вирішила! А я сама не знаю, що робити!

У грудях усе кипіло. Тижні страху.
Сумнівів.
Провини.
І тепер усе це вирвалося назовні.

— Ти думаєш, мені легко?

Продовжила я.

— Думаєш, я хотіла опинитися перед таким вибором?

Максим мовчав.

— У мене є робота. Моє життя в місті. Кар’єра, над якою я працювала роками. І тепер усі чекають, що я просто відмовлюся від цього?

— Я такого не казав.

— Але думаєш!

Запала тиша. Небо над фермою стало зовсім похмурим. Вітер посилився. Гілки яблунь тихо хиталися над нами. Максим дивився кудись убік.

— Знаєш...

Тихо сказав він.

— Можливо, проблема в тому, що ти вже все вирішила. Просто боїшся це визнати.

У мене перехопило подих.

— Це неправда.

— Тоді чому ти нічого не сказала?

У мене не було відповіді. Тому що він влучив у найболючіше місце. Я мовчала не лише через страх. Частина мене вже тоді боялася, що зрештою вибере місто. І я ненавиділа себе за це.

— Добре.

Нарешті сказав Максим. Його голос став тихим. Майже байдужим. І від цього мені стало страшніше, ніж від будь-якого крику.

— Якщо ти не можеш бути зі мною чесною...

Він замовк. Ковтнув повітря.

— Тоді я не знаю, що ще сказати.

Мені здалося, що земля вислизнула з-під ніг.

— Максим...

Але він уже похитав головою.

— Мені треба попрацювати.

Він розвернувся. І пішов. Просто пішов. Я стояла посеред двору ферми.
Не рухаючись.
Не дихаючи.
Дивлячись йому вслід. Вперше за весь час нашого знайомства він пішов, не озирнувшись. І лише коли його постать зникла за складом, я зрозуміла, що на очах виступили сльози.

Десь над селом прогримів грім. Перший за весь день. Наче саме небо попереджало про бурю. А я раптом згадала бабусині слова з одного з листів:

«Найстрашніші сварки народжуються не через відсутність кохання. А через страх
втратити людину, яка стала для тебе цілим світом.»

І вперше я по-справжньому зрозуміла, що вона мала на увазі.