Розділ 10. Невисловлене. 10.1. Правда відкривається

Після фестивалю я майже не спала. Усю ніч у голові крутилися уривки розмов. Світлячки над луками. Танець. Максимів голос.
«Останнім часом я постійно думаю про тебе.»
Щоразу, коли я згадувала ці слова, серце починало битися швидше. А потім приходила інша думка. Про роботу. І все псувала.

Наступного ранку небо було похмурим. Сірі хмари повільно пливли над садом. Здавалося, навіть погода відчувала мій настрій. Я сиділа за кухонним столом із ноутбуком. Переді мною було відкрито повідомлення від Олени.
Чергове.
Третє за останні кілька днів.
«Софіє, нам потрібно знати твоє рішення.»

Я перечитувала цей рядок уже, мабуть, двадцятий раз. І все одно не могла відповісти.

Телефон завібрував. Повідомлення від Максима.

«Допоможеш мені сьогодні після обіду? Треба перевезти кілька ящиків із яблуками.»

На губах мимоволі з’явилася усмішка. Я швидко надрукувала:

«Звичайно.»

І тут на екран вискочило ще одне повідомлення.
Від Олени.
«Не втрачай таку можливість через тимчасові емоції.»

Я завмерла. Саме в цей момент двері кухні відчинилися від протягу. Вітер ворухнув фіранку. І ноутбук, який я необережно залишила відкритим, ледь не впав зі столу. Я різко схопила його. Серце шалено калатало. Наче мене вже викрили. Після обіду я пішла на ферму. Із кожним кроком ставало дедалі важче. Тому що я вже знала: Довго приховувати правду не вийде. Максим працював біля складу. Коли я підійшла, він саме переносив дерев’яний ящик. Побачивши мене, усміхнувся.
Тепло.
По-справжньому.
Так, як останніми днями усміхався все рідше.

— Привіт.

— Привіт.

— Готова до важкої фізичної праці?

— Ні.

— Чудово.

Ми почали переносити ящики. Робота була нескладною. Навіть приємною. І якийсь час мені майже вдавалося забути про все інше.

Потім усе зруйнувала випадковість. Максим попросив мене принести його пляшку з водою з пікапа. Я погодилася. Пішла до машини. Відчинила дверцята.
І завмерла.
На сидінні лежала знайома папка. Темно-синя. Із логотипом компанії. Моєї компанії. Я насупилася. Звідки вона тут? У цей момент позаду почувся голос.

— Шукаєш це?

Я різко обернулася. Максим стояв за кілька кроків від мене. У руках він тримав аркуш паперу.
І в ту ж секунду я зрозуміла.
Не папка.
Лист.
Той самий лист, який я роздрукувала вчора. І випадково залишила серед речей після фестивалю. Кров відлила від обличчя.

— Максиме...

Він дивився на мене уважно. Без злості. Без усмішки. Просто уважно.

— Ти збираєшся повернутися до міста?

Запитання прозвучало тихо. Спокійно. І від цього стало ще страшніше. Я відкрила рот.
Закрила.
Знову відкрила.
Усі підготовлені пояснення зникли.

— Я...

— Софіє.

Він перебив мене м’яко.

— Просто скажи правду.

І тоді я зрозуміла, що більше тікати нікуди. Вітер ворушив листя яблунь. Десь у загоні фиркнув Грім. Сонце ховалося за хмарами. А я стояла посеред ферми й відчувала, як руйнується той крихкий спокій, який ми так довго будували.

— Мені запропонували нову посаду.

Мій голос ледь не зірвався.

— Коли?

— Пару тижнів тому.

На кілька секунд запала тиша.

— Пару тижнів тому?

Повторив Максим. І саме в цю мить я побачила біль у його очах. Не через те, що я можу поїхати. Через те, що я мовчала.

— Чому ти не сказала?

Просте питання. Абсолютно справедливе. Я опустила погляд.

— Бо не знала, що робити.

— І тому вирішила нічого не говорити?

Його голос залишався спокійним. Але я вже чула те, що ховалося під цим спокоєм. Розчарування.

— Я боялася.

Тихо сказала я.

— Чого?

Я підняла голову. Подивилася прямо на нього.

— Що все зміниться.

Максим мовчав. І від цього мовчання мені ставало все важче дихати. Тому що правда нарешті вийшла назовні. А разом із нею зникла остання можливість удавати, що проблеми не існує. Попереду нас чекала розмова.

Справжня.
Складна.
Та, якої ми обоє уникали. І вперше за все літо я не знала, чи вистачить однієї правди, щоб виправити наслідки такої довгої мовчанки.