9.4. Неможливо приховати почуття

Після танцю все ніби залишилося таким самим. Музика продовжувала лунати. Люди сміялися. Діти бігали між столами. На сцені вже виступав інший гурт.
Свято тривало.
Але для мене щось змінилося остаточно. Ми з Максимом повільно відійшли від натовпу.
Без домовленостей.
Без слів. Наче обидва одночасно відчули потребу в тиші.

Вечір був теплим. Над селом уже висіло темно-синє небо. Між гілками яблунь мерехтіли гірлянди. Здалеку долинали музика й сміх. Але тут, на вузькій стежці за площею, усе здавалося спокійнішим. Ми йшли поруч. Плече до плеча. І мовчали. Дивно, але цього разу мовчання не було незручним. Навпаки. У ньому було так багато невисловленого, що слова здавалися зайвими.

— Пам’ятаєш нашу першу зустріч?

Раптом запитав Максим. Я усміхнулася.

— Ту, де я мало не впала через коріння?

— Саме ту.

— Дякую, що нагадав.

— Будь ласка.

— Ти жахлива людина.

— Зате чесна.

Я тихо засміялася. І вперше за останні дні сміх не був вимушеним.

— А я тоді подумав, що ти дуже міська.

Я повернула голову.

— Це ще що означає?

— Те й означає.

— Поясни.

— Ти дивилася на все так, ніби випадково потрапила в іншу галактику.

— Це було село.

— Для тебе різниця невелика.

Я штовхнула його плечем. Він засміявся. І раптом усе стало таким легким. Наче останні напружені дні на мить зникли.

Ми вийшли до краю лугу. Саме там, де кілька тижнів тому він уперше показав мені околиці. Трава тихо шелестіла під вітром. Над луками літали світлячки. А місяць уже піднімався над темними силуетами дерев.
Я зупинилася.
І завмерла.

— Вау...

Лише й змогла прошепотіти. Світлячків було десятки. Можливо, навіть сотні. Маленькі золоті вогники плавали в повітрі між високими травами. Наче хтось розсипав над лугом зірки.

— Красиво, правда?

Тихо сказав Максим. Я кивнула. Не в силах відвести погляду. А потім відчула, що він дивиться не на світлячків.
На мене.
Серце одразу пришвидшилося. Я повільно повернула голову. І зустріла його погляд. Цього разу ніхто не відвернувся. У його очах відбивалися вогники. Місячне світло. І щось ще.
Те саме, що я вже помічала раніше.
Те саме, що бачила під час танцю.
Між нами запала тиша.
Глибока.
Тепла.
Особлива.

— Софіє...

Моє ім’я прозвучало так тихо, що майже розчинилося в нічному повітрі. Я затамувала подих.

— Знаєш...

Він замовк. Наче підбирав слова. І раптом усміхнувся. Трохи невпевнено. Не так, як зазвичай.

— Що?

Пошепки запитала я.

— Останнім часом я постійно думаю про тебе.

Світ навколо ніби зник. Лише на мить. Але цього вистачило. Серце боляче вдарилося об ребра. Я дивилася на нього. І не могла змусити себе сказати бодай слово. Тому що правда була надто очевидною. Я теж думала про нього.

Щодня.
Щоранку.
Щовечора.
Під час читання листів.
Під час прогулянок.
Під час малювання.
Навіть тоді, коли намагалася думати про щось інше. І сховатися від цього вже не виходило. Максим тихо видихнув. Наче зрозумів усе без слів. Його усмішка стала трохи теплішою.

— Я так і думав.

Я засміялася.
Нервово.
Зніяковіло.
Щасливо.
Усе одночасно.

— Ти занадто самовпевнений.

— Зовсім ні.

— Самовпевнений.

— Можливо трохи.

Ми обоє засміялися. І ця напруга трохи відступила. Але правда вже залишилася між нами.
Жива.
Справжня.
Ніхто не сказав слова «кохання». Ніхто не зізнався прямо. Не було гучних фраз. Не було красивих промов. Вони й не були потрібні. Іноді достатньо одного погляду. Однієї усмішки. Однієї чесної фрази.

Ми ще довго стояли серед нічного лугу. Серед світлячків. Під зоряним небом. Поруч одне з одним. І вперше за все літо я дозволила собі уявити майбутнє. Таке, у якому є не лише місто.
Не лише кар’єра.
Не лише обов’язки.
А й Максим.
І саме тому в грудях раптом стало важко. Тому що разом із щастям повернувся страх. Адже він усе ще не знав про дзвінок.
Про роботу.
Про термін.
Про можливий від’їзд.
А я вже розуміла: Чим сильнішими стають наші почуття, тим болючішою буде правда. І дуже скоро вона наздожене нас обох.