9.3. Танці ввечері

До вечора фестиваль став ще красивішим. Наче хтось непомітно додав до нього трохи магії.

Коли сонце почало ховатися за пагорби, над площею запалилися сотні маленьких вогників. Гірлянди світилися між деревами теплим золотим світлом. Скляні ліхтарики гойдалися на вітрі. А небо над селом поступово ставало рожевим, помаранчевим, а потім темно-синім. Я стояла біля одного з прилавків із лимонадом і дивилася навколо.

У повітрі змішувалися запахи яблучних пирогів, свіжоскошеної трави та вечірньої
прохолоди. Люди сміялися. Діти бігали з паперовими ліхтариками. На сцені музиканти налаштовували інструменти для вечірнього виступу. І все виглядало так красиво, що здавалося несправжнім.

— Гарно, правда?

Я озирнулася. Максим стояв поруч. У руках у нього були дві склянки лимонаду. Одну він простягнув мені.

— Дякую.

— Не дякуй. Це хабар номер два.

— За сьогодні?

— За останню годину.

Я усміхнулася.

Кілька хвилин ми просто стояли поруч. Спостерігаючи за людьми.
За святом.
За вечором.
На сцені заграла музика. Не така жвава, як удень.
Спокійніша.
М’якша.
Та, під яку хочеться не стрибати, а повільно рухатися.

На площі почали збиратися пари. Хтось одразу виходив танцювати. Хтось соромився. Хтось сміявся. Літні подружжя танцювали поруч із молодими. Діти крутилися між дорослими. І все це виглядало неймовірно тепло.

— О ні.

Сказала я.

— Що?

— Ти зараз щось задумав.

Максим усміхнувся.

— Чому ти так вирішила?

— Бо знаю тебе.

— Приємно чути.

— Максиме.

— Так?

— Не смій.

— Уже пізно.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається. Він простягнув мені руку.

— Потанцюй зі мною.

Моє серце зробило дивний кульбіт.

— Я не вмію танцювати.

— Брешеш.

— Ні.

— Тоді я теж не вмію.

— Це неправда.

— Софіє.

— Що?

— Будь ласка.

Я подивилася на його простягнуту руку. Потім на площу. На людей. На музику. І зрозуміла, що знайти відмовку вже не вийде.

— Добре.

Максим усміхнувся так щиро, що мені стало важко дивитися йому в очі. Його долоня була теплою. Знайомою. І від цього чомусь стало ще хвилюючіше.

Ми вийшли ближче до центру площі. Музика повільно лилася з-під навісу сцени. Навколо мерехтіли вогники. А над нами вже починали з’являтися перші зірки.

— Розслабся.

Тихо сказав Максим.

— Легко казати.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби тебе ведуть на екзамен.

— А раптом це гірше?

Він засміявся. І напруга трохи відступила.

Спочатку ми рухалися незграбно. Наступили одне одному на ноги кілька разів. Посперечалися через те, хто винен. Звісно, винен був Максим. Принаймні за моєю версією. А потім...
Поступово все стало простішим. Я більше не думала про рухи. Не думала про людей навколо. Не думала про те, як виглядаю. Була лише музика. Теплий літній вечір. І Максим поруч. Він дивився на мене. І цього разу не відводив погляду.
Світ навколо ніби трохи розмився. Ліхтарики перетворилися на золоті плями світла. Голос музики став тихішим. Навіть натовп навколо перестав існувати. Я бачила лише його. У грудях ставало все важче дихати. Не від страху. Від чогось зовсім іншого.

— Софіє.

Тихо сказав Максим. Я підняла очі. І вперше за весь цей час побачила в його погляді те, що боялася назвати. Щось більше за дружбу. Більше за симпатію. Більше за випадковий літній роман. Серце боляче стиснулося. Тому що разом із теплом прийшла провина. Я все ще не сказала йому правду.

Музика закінчилася. Але ніхто з нас не відступив одразу. На кілька секунд ми просто стояли поруч. Досить близько, щоб чути дихання одне одного. Досить близько, щоб забути про весь інший світ.

— Дякую за танець.

Тихо сказала я.

— Завжди будь ласка.

Він усміхнувся. І від цієї усмішки стало ще болючіше. Тому що я зрозуміла одну просту річ. Я закохалася. По-справжньому. Без можливості переконати себе в іншому. А секрет, який я приховувала, з кожним днем ставав усе важчим. І поки над площею сяяли святкові вогники, а люди продовжували танцювати й сміятися, я вже знала:
Цей прекрасний вечір наближає нас не лише до щастя. А й до розмови, після якої нічого не залишиться таким, як раніше.