9.2. Спільний день

День фестивалю настав дуже швидко. Ще до світанку мене розбудили голоси на вулиці. Я сонно підвелася з ліжка і підійшла до вікна. Село вже не спало. Люди закінчували те що не встигли вчора. Хтось розвішував останні прикраси. З будинку культури долинала музика. А над усім цим літав запах свіжої випічки.
Яблучних пирогів.
Булочок із корицею.
Карамелі.
І літа.
Коли я вийшла на площу, свято вже було в самому розпалі. Я завмерла на кілька секунд. Вчорашня площа здавалася красивою. Сьогодні вона була чарівною. Між деревами висіли кольорові стрічки. Гірлянди мерехтіли навіть удень. На дерев’яних прилавках лежали кошики з яблуками всіх можливих сортів.
Червоні.
Золотисті.
Зелені.
Великі й маленькі.
Діти бігали між рядами.
Лунала музика.
Хтось сміявся. Хтось фотографувався біля великої яблучної арки. Свято буквально дихало життям.

— Софіє!

Я навіть не здивувалася. Максим з’явився поруч настільки несподівано, що це вже стало звичкою. На ньому була світла сорочка із закоченими рукавами. Волосся трохи скуйовджене. На обличчі знайома усмішка. І на мить мені здалося, що між нами все стало як раніше.

— Привіт.

— Привіт.

— Готова до великого дня?

— Залежить від того, чи будеш ти втягувати мене в сумнівні пригоди.

— Буду.

— Тоді ні.

Він засміявся. І я вперше за кілька днів відчула, що мені стало трохи легше. Першою пригодою виявився ярмарок. Точніше, Максим вирішив, що я повинна спробувати абсолютно все.

— Я не можу з’їсти десять пирогів.

— Можеш.

— Не можу.

— Вір у себе.

Через двадцять хвилин у моїх руках уже були яблучний пиріг, медові горішки і
склянка домашнього лимонаду.

— Це змова.

— Це гостинність.

— Це переїдання.

— Деталі.

Ми повільно гуляли між рядами. Зупинялися біля кожного прилавка. Розглядали вироби місцевих майстрів.
Вишиті серветки.
Дерев’яні іграшки.
Керамічні горнятка.
Старі книги.
Навіть картини.

І раптом я зрозуміла, що посміхаюся вже кілька хвилин поспіль. По-справжньому. Ближче до обіду на площі почалися ігри. І саме тоді Максим вирішив остаточно зіпсувати мені життя.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Максиме.

— Софіє.

— Я не братиму участь.

— Уже записав.

Я завмерла.

— Ти що зробив?

— Уже записав.

Виявилося, що місцевою традицією був конкурс зі збирання яблук. Командний. І тепер ми були командою. Без мого дозволу.

— Це зрада.

— Це довіра.

— Я буквально нічого не вмію.

— У тебе дві руки.

— Дуже заспокоїв.

Наступні двадцять хвилин перетворилися на хаос.Ми бігали між кошиками.
Сміялися.
Сперечалися.
Намагалися не впустити яблука. І постійно програвали дітям років десяти.

— Вони занадто швидкі.

Задихано сказала я.

— Згоден.

— Це точно чесне змагання?

— Ні.

— Добре.

Коли конкурс закінчився, ми посіли четверте місце. І чомусь були абсолютно щасливими. Потім почалася музика. На сцені виступали місцеві музиканти. Лунали народні пісні. Люди танцювали. Плескали в долоні. Підспівували. Навіть ті, хто не потрапляв у ноти. Особливо ті, хто не потрапляв у ноти.

Ми сиділи на траві трохи осторонь від сцени. Поруч стояли кошики з яблуками. Вітерець ворушив стрічки над головою. Сонце лагідно гріло плечі. І вперше за довгий час я майже забула про місто.
Про дзвінки.
Про вибір.
Про страх.

— Бачиш он ту бабусю?

Запитав Максим.

— Яку саме?

— Ту, що танцює.

Я подивилася. І мало не засміялася. Тітка Галина справді танцювала так завзято, ніби їй було двадцять.

— Вона переможе всіх.

— Без сумнівів.

— Навіть тебе.

— Це образливо.

— Але правда.

Ми засміялися одночасно. І на одну коротку мить усе стало простим.
Знову.

Як раніше.
Без секретів.
Без тривог.
Без майбутнього, яке нависало над нами.
Я подивилася на Максима. Він дивився на сцену. Усміхався. Щось коментував про музикантів. І я раптом відчула гострий біль усередині. Тому що знала: Рано чи пізно доведеться сказати правду.
Але не сьогодні.
Сьогодні було свято.
День сміху.
Музики.
Яблук.
І щастя.
І я відчайдушно хотіла затриматися в цій миті ще хоча б трохи. Не знаючи, що вже зовсім скоро одна випадкова розмова зруйнує цю крихку ілюзію спокою.