Розділ 9. Яблучний фестиваль. 9.1. Підготовка до свята

Наступного ранку я прокинулася з важким відчуттям у грудях. Першою думкою був не сад. Не бабусині листи. Не навіть робота.
Максим.
Точніше, його погляд учора ввечері. Той короткий момент біля хвіртки, коли він усміхнувся, але його усмішка вже не була колишньою.

Я перевернулася на бік і заплющила очі. Мені зовсім не сподобалося те, що відбувалося між нами. Але життя не зупинялося через мої сумніви. І село тим більше.

Щойно я вийшла на ґанок із чашкою кави, як зрозуміла, що сьогоднішній день відрізняється від усіх попередніх. На дорозі було незвично людно. Повз будинок проїхав трактор із причепом, повним дерев’яних столів. Біля сусіднього двору кілька чоловіків щось голосно обговорювали. Діти бігали вулицею з кольоровими стрічками. А над усім цим лунав веселий гамір. Я саме намагалася зрозуміти, що відбувається, коли біля паркану з’явилася тітка Галина. Місцева чемпіонка зі збору новин. І розповсюдження їх теж.

— Софійко!

— Доброго ранку.

— А ти чого сидиш?

Я здивовано кліпнула.

— У якому сенсі?

— Як це в якому?

Жінка щиро обурилася.

— До фестивалю ж два дні!

І тут я згадала. Яблучний фестиваль. Максим згадував про нього ще кілька тижнів тому. Але тоді він здавався чимось дуже далеким.

— Ой.

— От тобі й ой.

Тітка Галина похитала головою.

— Усі вже готуються. На площі сцену ставлять. Пироги печуть. Прикраси вішають. А вона «ой».

Я не втрималася від усмішки. Після сніданку цікавість перемогла. І я вирушила до центру села. Там панувало справжнє пожвавлення. Невелика площа, яка зазвичай була майже порожньою, тепер нагадувала великий мурашник. Люди ходили в різних напрямках. Переносили ящики. Прикрашали альтанки. Розвішували гірлянди з червоних яблук і стрічок. Навіть старенький будинок культури виглядав святково. Повітря пахло деревиною. Свіжою випічкою. Яблуками. І тим особливим передсвятковим хвилюванням, яке неможливо ні з чим переплутати.

— Софіє!

Я озирнулася.

До мене поспішала Ніна Петрівна, бібліотекарка. Невисока жінка з добрими очима й вічно розкуйовдженим пучком.

— Нарешті тебе знайшла.

— Мене?

— Авжеж. Ти ж малюєш.

Я вже почала здогадуватися, до чого йде розмова. Через п’ять хвилин у мене в руках уже були фарби. Пензлі. І завдання допомогти оформити один зі стендів для фестивалю.

— Я навіть не встигла погодитися.

— Зате встигла отримати пензлик.

Логіка села була непереможною. Кілька годин пролетіли непомітно. Я малювала яблуневі гілки на великому дерев’яному щиті. Поруч хтось прикрашав сцену. Діти вирізали паперові яблука. Місцеві бабусі обговорювали рецепти пирогів так серйозно, ніби готувалися до міжнародного конкурсу. І вперше за останні дні я відчула, що трохи відволікаюся. Поки не побачила Максима. Він допомагав встановлювати дерев’яні конструкції біля сцени. У потертій футболці. Із закоченими рукавами. Сонце золотило його волосся. Навколо нього постійно крутилися люди.
Хтось просив допомогти.
Хтось ставив запитання.
Хтось просто вітався.
І раптом я зрозуміла, наскільки він тут свій. Наскільки належить цьому місцю. Наче відчувши погляд, Максим підняв голову. Наші очі зустрілися.

На мить.
Лише на секунду.
Він усміхнувся.
Ввічливо.
Тепло.
Але трохи стримано.
Не так, як раніше. У грудях щось боляче кольнуло. І я одразу відвела погляд. Решту дня ми майже не розмовляли. Кожен був зайнятий своїми справами. Та я весь час відчувала його присутність десь поруч. І це лише сильніше нагадувало про те, як усе змінилося. Коли сонце почало сідати, площа вже виглядала зовсім інакше.
Святково.
Яскраво.
Красиво.
Гірлянди погойдувалися на вечірньому вітрі. Стенди були готові. А над селом повільно розливався запах свіжої випічки. Попереду чекав фестиваль.
Свято.
Музика.
Сміх.
Радість.
Усе село готувалося до найулюбленішого дня літа. А я дивилася на прикрашену площу й раптом відчувала дивне хвилювання. Тому що знала: Іноді саме під час свят відбуваються найважливіші розмови. І щось підказувало мені, що цей фестиваль змінить значно більше, ніж я можу уявити.