8.4. Перше віддалення

Наступні кілька днів промайнули дивно. Зовні майже нічого не змінилося. Я все так само прокидалася під спів птахів. Пила каву на ґанку. Читала листи бабусі. Гуляла садом. Зустрічалася з Максимом. Усе було так само. І водночас — зовсім інакше. Я дедалі частіше ловила себе на тому, що думаю про місто. Не тому, що хотіла повернутися. А тому, що не могла перестати думати про рішення, яке наближалося. Кожен новий лист від Олени залишався непрочитаним. Кожне повідомлення нагадувало про те, що час не зупиняється. На відміну від мене.

Того вечора ми з Максимом домовилися піти до річки. Раніше я чекала таких прогулянок із нетерпінням. Сьогодні ж відчувала дивну втому ще до початку. Не фізичну. Емоційну. Максим чекав біля хвіртки. У руках він тримав два стаканчики з домашнім лимонадом.

— Я приніс хабар.

— Знову?

— Це працює.

— Не сперечаюся.

Я взяла стаканчик і спробувала усміхнутися. Спробувала. Саме це слово було найважливішим.

Ми пішли знайомою стежкою. Навколо шуміли високі трави. Сонце вже починало опускатися до горизонту. Літо повільно котилося до вечора.

— Знаєш, що сьогодні сталося на фермі?

Почав Максим.

— Що?

— Один із телят вирішив, що він собака.

Я засміялася. Автоматично. Але навіть мені самій цей сміх здався якимось несправжнім. Максим замовк. Лише на секунду. Проте я помітила.

— Софіє.

— Ммм?

— Ти точно слухаєш?

Я підняла голову.

— Звісно.

— Тоді як звали те теля?

Я відкрила рот. І зрозуміла, що не маю жодного уявлення. Максим усміхнувся. Але цього разу в його усмішці було щось сумне.

— Саме так і думав.

Я опустила очі.

— Вибач.

— Не вибачайся.

— Я справді слухала.

— Ти була поруч.

Тихо сказав він.

— Але думками десь дуже далеко.

Від цих слів стало боляче. Тому що він мав рацію. Ми продовжили йти.
Повільно.
Мовчки.
І ця тиша вже не була комфортною. Вона тиснула. Нагадувала про все невисловлене.

Біля річки ми сіли на старому місці. На тому самому схилі, звідки відкривався вигляд на воду. Сонце малювало золоті доріжки на поверхні. Десь над очеретом літали ластівки. Раніше я б захоплено розглядала все навколо. Сьогодні ж майже нічого не помічала.

— Ти змінилася.

Раптом сказав Максим.

Я завмерла.

— Що?

— Останнім часом.

Він дивився на річку. Не на мене. Наче так було легше.

— Ти стала сумною.

Я ковтнула повітря.

— Це неправда.

— Правда.

— Максиме...

— І справа не в поганому настрої.

Він нарешті повернувся до мене. Його очі були серйозними. Незвично серйозними.

— Наче ти весь час думаєш про щось, про що не хочеш говорити.

Моє серце забилося швидше. Ось він. Момент. Якого так боялася.

— У всіх бувають складні дні.

Сказала я. І відразу зрозуміла, наскільки слабко це звучить. Максим кілька секунд мовчав. Потім кивнув.

— Бувають.

І більше нічого не додав. Саме це було найгіршим. Раніше він би жартував. Сперечався. Розпитував далі. А зараз просто замовк. Наче вперше відчув межу, яку я сама між нами поставила. Коли почало сутеніти, ми рушили назад. Дорога додому здалася коротшою, ніж зазвичай. А може, просто ніхто з нас не знав, що сказати.

Біля хвіртки Максим зупинився. Як завжди. Але цього разу щось було не так. Я відчула це відразу.

— Побачимося завтра?

Запитала я.
Він трохи помовчав.

— Так.

Усміхнувся. Але усмішка не дійшла до очей.

— Звісно.

Після цього він пішов. Без жарту на прощання. Без звичного погляду через плече. Без тієї легкої теплоти, до якої я вже встигла звикнути. Я стояла біля хвіртки, поки його постать не зникла за поворотом. А потім ще довго не рухалася. Слухаючи вечірній спів цвіркунів. Шелест яблунь. Власне серце. І вперше за все літо мені стало по-справжньому страшно.
Тому що я раптом зрозуміла: Секрети ранять не лише тих, хто їх чує. Іноді вони починають руйнувати стосунки ще до того, як правда виходить назовні. А між мною та Максимом уже з’явилася відстань.
Невелика.
Ледь помітна.
Але достатня, щоб ми обоє її відчули.