8.3. Неспокій

Після того вечора щось змінилося. Не навколо, а у мені.

Наступного ранку я прокинулася ще до світанку. У будинку було тихо. Настільки тихо, що я чула цокання старого годинника в коридорі.
Тік.
Тік.
Тік.
Я лежала, дивлячись у стелю. І думала.
Знову.
І знову.
І знову.

Зовсім мало часу.

Ще зовсім недавно мені здавалося, що літо тільки почалося. Що попереду безліч часу. Що я ще встигну знайти відповіді на всі запитання. А тепер кожен день раптом став надто важливим.

Я підвелася з ліжка. Підійшла до вікна. Сад ще дрімав у ранковому тумані. Яблуні стояли нерухомо. На траві блищала роса. Десь далеко прокричав півень. Починався новий день. А мені чомусь хотілося повернутися в учора. Або навіть у минулий тиждень. Коли все було простіше.

За сніданком я відкрила ноутбук. Майже машинально. І відразу побачила новий лист від Олени. У темі було написано:
«Чекаємо на твоє рішення.»
Я завмерла. Навіть не відкриваючи повідомлення. Просто дивилася на екран. Наче від цього слова могли змінитися. Не змінилися.
Рішення.
Рішення.
Рішення.
Останнім часом це слово переслідувало мене всюди. У листах бабусі. У власних думках. У розмовах із собою.

Я різко закрила ноутбук. Мені раптом стало задушливо.

Того дня я не могла знайти собі місця. Спробувала читати. Не виходило. Спробувала малювати. Пензель завмер над полотном. Спробувала працювати в саду. За пів години зрозуміла, що вже втретє поливаю ту саму клумбу.

— Що зі мною таке?

Тихо пробурмотіла я. Але відповідь знала. Проблема була не в роботі. Не в місті. І навіть не в будинку. Проблема була в тому, що вперше в житті я не знала, чого хочу. До цього все завжди було зрозуміло.
Мета.
План.
Наступний крок.
Потім ще один.
І ще.
Я рухалася вперед, навіть не ставлячи зайвих запитань.
А зараз...
Зараз переді мною було два шляхи. І жоден не здавався неправильним. Саме це лякало найбільше. Після обіду я вирішила трохи пройтися. Можливо, свіже повітря допоможе. Можливо, рух прожене думки.

Можливо.

Я пішла знайомою стежкою до річки. Тією самою, якою колись мене водив Максим. Сонце грало на воді. Трава колихалася під вітром. На іншому березі паслися корови. Усе було таким мирним. Таким правильним. І саме тому я раптом відчула, як до горла підступає клубок. Бо не хотіла це втрачати. Не хотіла втрачати ці ранки.
Цей сад.
Цю тишу.
Ці прогулянки.
Цей будинок.
І Максима.
Я зупинилася так різко, ніби перечепилася. Серце вдарило сильніше. Ось вона. Думка, від якої я тікала останні дні. Справа була не лише в селі. Не лише в будинку. Не лише в спогадах бабусі. Я боялася залишити людину, яка стала для мене важливою. Настільки важливою, що сама ця думка змушувала нервувати.

Я сіла на траву біля води. Обхопила коліна руками. І згадала бабусин запис.
«Найстрашніше в коханні — це момент, коли ти усвідомлюєш, що інша людина стала
для тебе важливою.»
Тоді я лише прочитала ці слова. Тепер я їх відчувала.

Ввечері Максим прийшов, як завжди. Із собою він приніс кілька старих фотографій села, які знайшов у дідуся. Раніше я б одразу кинулася їх розглядати. Сьогодні ж він помітив зміни майже відразу.

— Софіє.

— Ммм?

— Ти знову десь далеко.

Я спробувала усміхнутися.

— Не вигадуй.

— Я не вигадую.

Його голос став тихішим.

— Щось сталося?

На мить я ледь не розповіла все. Справді ледь не розповіла.
Про дзвінок.
Про роботу.
Про два тижні.
Про страх.
Про те, що не знаю, як бути. Але слова так і не зірвалися з губ.

— Ні.

Збрехала я.

— Просто втомилася.

Максим не відповів одразу. Лише дивився на мене кілька секунд. І від цього погляду мені стало ще гірше. Тому що здається, він уже починав розуміти. Не деталі. А те, що я від нього віддаляюся. Того вечора наша розмова не була такою легкою, як зазвичай. Ми все ще жартували. Все ще усміхалися. Але між словами з’явилися паузи.
Маленькі.
Ледь помітні. Такі, які більшість людей навіть не помітили б. Але я помічала. І Максим теж.

Коли він пішов додому, я довго стояла біля хвіртки. Дивилася, як його постать зникає серед вечірніх тіней. І вперше за все літо відчула справжній страх. Не через майбутнє. Не через вибір. А через те, що одного дня я можу озирнутися назад і зрозуміти: Поки я шукала правильне рішення, почала втрачати щось значно важливіше.